— Але хіба він — не жертва, командоре?
— Його лікує один з моїх людей.
— Тобто це не звичайний лікар?
Погляд Ваймза прикипів до записника.
— Лікарі нашого міста — прекрасні люди, — рівно заговорив він, — і я не стерпів би, якби хтось написав про них щось погане. Просто так сталося, що один з моїх співробітників має… особливі навички.
— Тобто може відрізнити зад від ліктя?
Ваймз виявився гарним учнем. Він промовчав з абсолютно незворушним виразом обличчя.
— Дозвольте ще одне запитання? — спитав Вільям.
— Наскільки я розумію, вас все одно не утримати.
— Ви знайшли пса Правителя?
Знову — цілковита незворушність. Але тепер Вільямові видалося, що за цим обличчям закрутилися одразу десятки коліщат.
— Пса? — перепитав Ваймз.
— Здається, його звали Гав, — сказав Вільям.
Ваймз продовжував байдуже дивитись на нього.
— Якщо не помиляюсь, тер’єр, — сказав Вільям.
Ваймз і оком не змигнув.
— Чому з підлоги стирчала арбалетна стріла? — спитав Вільям. — Мені це здається незрозумілим, якщо тільки не припустити, що в кімнаті був хтось іще. Стріла сиділа глибоко, тож це був не рикошет. Стріляли у щось на підлозі. Можливо, у щось висотою з собаку?
На обличчі командора не ворухнувся жоден м’яз.
— І потім — м’ятний запах у кабінеті, — продовжував Вільям. — Це була справжня загадка. І тоді я подумав: можливо, хтось не хотів би, щоб його вистежили за запахом? Можливо, цей хтось теж чув про вашого перевертня? Хіба фляжка м’ятної олії, розлита на долівку, не змішала б вам карти?
Ось воно — ледь помітний зблиск очей у ту мить, коли Ваймз кинув погляд на якісь папери перед собою. У вишеньку! — подумав Вільям[*].
Врешті-решт, ніби піфія, що промовляє тільки раз на рік, Ваймз сказав:
— Я вам не довіряю, пане де Ворде. І щойно зрозумів, чому. Не лише з тієї причини, що ви спричиняєте проблеми. Розбиратися з проблемами — це моя робота, за це мені платять і через це я маю дозвіл на носіння обладунків. Але перед ким несете відповідальність ви? Я мушу відповідати за те, що роблю — хоча хай мені грець, якщо я наразі знаю, перед ким. Але ви? У мене складається враження, що ви вільні робити будь-які дурниці, які вам тільки заманеться!
— Гадаю, я несу відповідальність перед правдою, ваша милосте.
— Та невже? І як саме?
— Даруйте?
— Якщо ви збрешете, правда прийде і дасть вам ляпаса? Я вражений. Звичайні люди, як от я, несуть відповідальність перед іншими людьми. Навіть Ветерані постійно озирався… озирається на Гільдії. А ви — ви несете відповідальність перед Правдою! Яка краса. Де вона живе? Вона читає вашу газету?
— Він, — сказала сержант Ангва. — Здається, є бог правди.
— Навряд чи в нього велика паства, — відрубав Ваймз. — Крім хіба що нашого приятеля, — він знову втупився у Вільяма поверх своїх зчеплених пальців, і коліщатка знову закрутились.
— Припустімо — лише припустімо — у вашому розпорядженні опинилося б зображення певного собаки, — заговорив він. — Ви могли б його надрукувати?
— Йдеться про Гава, чи не так? — спитав Вільям.
— Могли б чи ні?
— Поза всяким сумнівом.
— Нам було б цікаво дізнатися, чому він загавкав перед… пригодою, — сказав Ваймз.
— І якби ви його розшукали, капрал Гноббс поспілкувався б із ним тою собачою мовою, еге ж? — спитав Вільям.
Ваймз знову набрав вигляду статуї.
— Ми могли б дістати цей малюнок протягом години, — сказав він.
— Дякую. Командоре, хто править містом у даний момент?
— Я простий нишпорка, — сказав Ваймз. — Мені таких речей не пояснюють. Але я припускаю, що буде обрано нового Патриція. Все це прописано в міському статуті.
— Хто може розповісти про це більше? — спитав Вільям, подумки додавши: «Простий нишпорка», щоб я так жив!»
— В першу чергу, пан Підступп, — сказав Ваймз, цього разу дозволивши собі усмішку. — Дуже корисна порада, правда? На все добре, пане де Ворде. Сержанте, будьте ласкаві провести пана де Ворда до виходу.
— Я хотів би побачити Правителя Ветерані, — сказав Вільям.
— Що?!
— Це обґрунтоване прохання, ваша милосте.
— Ні. По-перше, він досі непритомний. По-друге, він під арештом.
— Невже ви не допускаєте до нього навіть адвоката?
— Я гадаю, хлопче, його високості й без того досить проблем.
*
З виразом «В яблучко!» мешканці Анк-Морпорку на час описуваних подій знайомі ще не були.