— Я знаю, як їх називає батько, — сказав Вільям. — Але я називаю їх гевандалендцями.
— Справді? Гаразд. Кажуть, що серед них є плем’я, де чоловік перед весіллям повинен вбити леопарда й подарувати його шкуру нареченій. Знаєш про таке? Тут те саме. Гном для весілля повинен мати золото.
— Тобто… як посаг? Але я думав, що гноми не роблять різниці між…
— Авжеж, просто гноми, що бажають одружитися, викуповують одне одного у батьків.
— Викуповують?! — перепитав Вільям. — Як можна купувати мислячих істот?
— Бачиш? Знову непорозуміння через культурні відмінності. Хлопче, щоб виростити гнома до шлюбного віку, потрібні величезні гроші. Харчі, одяг, кольчуги… І це — рік за роком. Такі витрати потребують відшкодування. Крім того, інший гном отримує цінний здобуток. І його варто оплатити золотом. Або дорогоцінним камінням. Це традиція. Ти ж, мабуть, чув вираз «вартий стільки золота, скільки важить сам»? Звичайно, якщо гном працював на своїх батьків, це враховується при підбитті кінцевого балансу. Зрештою, той, хто довго відкладав своє весілля, може претендувати на повернення чималої плати… Якось ти дивно на мене дивишся.
— Просто у нас такі речі відбуваються по-іншому… — пролопотів Вільям.
Вернигора гостро подивився йому в очі.
— Та невже? І що ж ви використовуєте натомість?
— Ну… Мабуть, вдячність, — сказав Вільям.
Він дуже хотів, щоб ця розмова припинилася просто зараз. Вони заходили на тонкий лід.
— І в яких одиницях вона обчислюється?
— Ну… Власне, ні в яких…
— А чи не породжує це проблем?
— Іноді.
— Ось як. Що ж: ми теж знайомі зі вдячністю. Але наша традиція передбачає, що молодята починають спільне життя як… ґ’дарака… ну, вільними, нікому не зобов’язаними, без боргів, новими гномами. Тільки тоді їхні батьки мають повне право надати їм дорогоцінні весільні подарунки — значно дорожчі за посаг. Але це вже питання любові й поваги, а не стосунків боржника і кредитора… хоча мушу зазначити, що ці людські слова не найкраще відповідають тому, про що йдеться. Так чи інакше, це працює. Принаймні, останню тисячу років.
— Думаю, для людини все це звучить трохи… бездушно, — сказав Вільям.
Вернигора обдарував його ще одним пильним поглядом.
— Ти маєш на увазі — в порівнянні з великодушними методами, за допомогою яких дають лад своїм справам люди? — спитав він. — Можеш не відповідати. Так чи інакше, ми з Боддоні хочемо відкрити спільну шахту, і ми — дорогі гноми. Ми знаємо, як обробляти свинець, і ми подумали, що за рік-два господарювання увіб’ємось в колодочки.
— Ви одружуєтесь?
— Ми б хотіли, — сказав Вернигора.
— О… гм… вітаю, — промовив Вільям.
Він знав достатньо, щоб не згадувати про той факт, що обоє гномів виглядали як маленькі воїни-варвари з довгими бородами. В традиційному вбранні так виглядали вони всі[*].
Вернигора усміхнувся.
— Не нервуйся так через батька, хлопче. Все змінюється з часом. Моя бабуся колись думала, що люди — це вид безшерстих ведмедів. Більше не думає.
— І що ж змусило її перестати так думати?
— Гадаю, її смерть.
Вернигора підвівся і поплескав Вільяма по плечу.
— Давай, треба завершувати випуск. Мусимо почати друк, щойно прокинуться хлопці.
Коли Вільям повернувся, вже готувався сніданок, а на нього чекала пані Секретова. Її вуста були міцно стиснуті в ниточку, що свідчило про її внутрішнє кипіння.
— Я змушена вимагати пояснень щодо подій минулої ночі, — заявила вона, перепиняючи йому шлях. — А також попередити вас про необхідність звільнити кімнату до кінця тижня, якщо ваша ласка.
Вільям був надто виснажений, щоб брехати.
— Я хотів з’ясувати, скільки важать сімдесят тисяч доларів, — сказав він.
Обличчя господині перемінилося. Вона знала про походження Вільяма, оскільки належала до тих жінок, що дізнаються про такі речі дуже швидко. І зміни на її обличчі свідчили про певну внутрішню боротьбу, пов’язану з тим очевидним фактом, що сімдесят тисяч — це таки поважна сума.
— Можливо, я трішечки погарячкувала, — кинула вона пробний камінь. — Ви з’ясували, скільки важать ті гроші?
— Так, дякую.
— Можливо, ви хотіли б залишити терези в себе на кілька днів, на випадок, якщо вам знадобиться зважити ще?
*
Як правило, про всякого гнома досі говорять «він», навіть коли це наречена на весіллі. Припускається, що десь глибоко під кольчугами молодят одне з них є дівчиною, і вони одне одного розпізнають. Проте в цілому гноми зазвичай не обговорюють питання статі — можливо, через скромність, можливо, тому, що воно не дуже їх цікавить, а швидше за все, з огляду на визнання ними тієї думки, що коли двоє гномів вирішують що-небудь робити разом, то це є цілком і винятково їхньою власною справою.