— Гадаю, я вже зважив достатньо, пані Секретова, але все одно дякую.
— Сніданок уже почався, пане де Ворде, проте… ну що ж, гадаю, цього разу я могла б зробити виняток.
За сніданком він отримав друге варене яйце. Це був рідкісний знак симпатії.
Решта пожильців уже занурились в активне обговорення останніх новин.
— Я щиро вражений, — сказав пан Стельмах. — І як вони примудряються все це дізнаватись?
— Тут мимоволі замислишся, скільки всього нам ще не повідомляють, — сказав пан Вітренко.
Вільям послухав ще трохи, але скоро не стримався.
— Щось цікаве в газеті? — безневинно поцікавився він.
— Жінка з Бриковницької вулиці стверджує, що її чоловіка викрали ельфи, — сказав пан Борошнюк, помахавши номером «Сенсацій». Заголовок чітко висвітлював тему:
— Це вигадка! — вигукнув Вільям.
— Ні в якому разі, — сказав Борошнюк. — Тут є ім’я і адреса цієї пані, ось, будь ласка. Вони б не друкували цього, якби не мали підтверджень, чи не так?
Вільям зазирнув в газету.
— Таж я знаю цю леді, — сказав він.
— От бачите!
— Саме вона минулого місяця заявляла, що її чоловіка викрала велика срібляста тарілка, яка спустилася з неба, — продовжував Вільям, котрий мав гарну пам'ять на подібні речі. Він тоді ледь не помістив цю дивовижу до свого новинного листа, але, на щастя, передумав. — А ви, пане Хилько, сказали, що ні для кого не секрет, що насправді її чоловік викрав себе сам — у компанії з леді на ймення Фло, котра до того працювала офіціанткою в шашличній Харги.
Пані Секретова обдарувала Вільяма промовистим поглядом, що чітко давав зрозуміти: справу про нічне викрадення кухонного начиння може бути порушено знову будь-якої миті, попри всі знаки уваги у вигляді варених яєць.
— Я не в захваті від подібних розмов за столом, — холодно сказала вона.
— Все просто, — сказав пан Стельмах. — Він, мабуть, повернувся.
— Зі срібної тарілки чи від Фло? — спитав Вільям.
— Пане де Ворде!
— Я тільки спитав, — сказав Вільям. — О, до речі, тут написано і про розкриття пограбування ювелірної крамниці. Яка ганьба — грабіжником виявився Дункан «Це-Все-Я».
— Той ще душогуб, судячи з усього, — сказав пан Вітренко. — Просто неймовірно, що Варта його не заарештувала.
— Особливо коли врахувати, що він бігає до них щодня, — сказав Вільям.
— Навіщо?
— Щоденна пайка та ліжко на ніч, — сказав Вільям. — Розумієте, Дункан «Це-Все-Я» зізнається в усьому. Первородний гріх, убивства, дрібні крадіжки… Що завгодно. А коли його справи йдуть зовсім кепсько, він ще й просить за себе винагороду.
— В такому разі, Вартові мусять щось із ним зробити, — сказала пані Секретова.
— Наскільки мені відомо, зазвичай вони дають йому чашку чаю, — сказав Вільям. Він помовчав і ризикнув: — А в іншій газеті було щось цікаве?
— О, вони все намагаються довести, що Ветерані ні в чому не винен, — сказав пан Борошнюк. — А король Ланкру стверджує, що жінки в його країні не народжують змій.
— А що ж йому ще робити, авжеж? — вставила пані Секретова.
— Ветерані точно щось накоїв, — сказав пан Вітренко. — Інакше з якого б дива він завжди допомагав цим нишпоркам із Варти? Ні в чому не винні люди так не чинять, на мою скромну думку[*].
— Мені здається, існує достатньо підстав сумніватися в його провині, — сказав Вільям.
— Та що ви, — сказав пан Вітренко таким тоном, що стало зрозуміло: Вільямову думку він вважає відчутно скромнішою за свою. — В будь-якому разі, наскільки я розумію, сьогодні відбудуться збори Гільдій, — він зневажливо форкнув. — Настав час змін. По щирості, нам не завадив би лідер, котрий трохи більше дослухається до думки пересічних громадян.
Вільям зиркнув на пана Довгошахта, гнома, що мирно нарізав грінку на дрібні брусочки. Можливо, той нічого не помітив. Можливо, тут і нічого було помічати, а Вільям просто став надто чутливим. Але роки спілкування з вельможним де Вордом таки розвинули в ньому слух на деякі речі. Досвід підказував, що фрази на кшталт «думка пересічних громадян», самі по собі безневинні й достойні, іноді використовуються для наказу дати комусь батогів.
— Що ви маєте на увазі? — спитав Вільям.
— Місто стало… завеликим, — сказав пан Вітренко. — За старих часів браму тримали на замку, а не відчиняли всім і кожному, і громадяни могли не замикати свої домівки.
— Та й нічого було у нас красти, — сказав пан Стельмах.
— Це правда. Зараз грошей у місті значно більше, — підтвердив пан Хилько.
*
Найкраще описати пана Вітренка можна так. Уявіть собі, що ви — на нараді. Ви б хотіли піти якомога раніше. Всі інші — теж. Все одно обговорювати особливо нічого. І ось у мить, коли кожен вже бачить на обрії власні Дуже Важливі Справи та складає папери, лунає голос: «Якщо можна, пане голово, ще одне невеличке питання…» І жахливе здерев’яніння в животі переконує вас, що нарада неминуче триватиме ще вдвічі довше, ніж вона вже триває — з численними посиланнями на те, що обговорювалося на всіх попередніх нарадах. Так ось: людина, через котру все це сталося, і котра сидить на своєму місці з тупим виразом безмежної відданості корпоративним інтересам, ідеально близька до образу пана Вітренка. А ще однією характерною рисою Вітренків світу цього є зворот «на мою скромну думку», котрий, як їм здається, додає ваги їхнім судженням, хоча насправді він лише означає: «Вислухайте нецікаву й не потрібну вам думку істоти, що має тактовності не більше, ніж болотяна ряска».