— Ці люди відловлюють тер’єрів? — спитався він.
— Так! І все — через кляту газету! Ніколи не вір тим, хто пише до клятих газет!
— І вони кинули бідолашних песиків у річку?
— Так! — підтвердив Гаспид. — І мої справи, я б сказав… схожі на той овоч у газеті.
— Ми можемо тебе сховати.
— Можете, але я мушу бути в полі! Я в цьому місті — фігура! І я не можу зараз залягти на дно! Слухайте, ми маємо шанс на цілих п’ятдесят доларів, розумієте? Але ви повинні мені допомогти!
На гурт це справило враження. В їхній безготівковій економіці п’ятдесят доларів склали б супербюджет.
— Коровий! — сказав Старий Тхір Рон.
— Собака є собакою, — сказав Арнольд-Колобок, — доки він виглядає собакою.
— Хрін! — каркнув Домовина Генрі.
— Ти правий, — погодився Качур. — Накладна борода йому не допоможе.
— Як собі хочете, але ваші гігантські мізки таки мусять щось вигадати, бо доти я не поворухну і лапою, — сказав Гаспид. — Я бачив тих людей. Вони недобрі.
Ендрюз-Разом-Нас-Багато видав горловий звук. В міру того, як різні особистості в його мозку змінювались біля стерна, його обличчям бігли гримаси, аж доки все не спинилося на восковому виразі Леді Герміони.
— Ми таки можемо його замаскувати, — сказала вона.
— І під кого ж можна замаскувати собаку? — спитав Качур. — Під кота?
— Собака — це не просто собака, — сказала Леді Герміона. — Здається, я маю ідею…
Коли Вільям повернувся до повітки, він побачив, що гноми зібралися докупи, і що центром цього дуже скупченого скупчення є пан Нудль. Він виглядав саме так, як має виглядати людина під пресингом. Вільям ще ніколи не бачив нікого, кому так пасував би цей вираз. Тобто, наприклад, когось, кого вже двадцять хвилин поспіль вичитувала Сахариса.
— Якісь проблеми? — спитав він. — Добридень, пане Нудль…
— Скажи-но, Вільяме, — сказала Сахариса, повільно крокуючи довкола Нудлевого крісла. — Якби статті були їжею, яким видом їжі булла б стаття під назвою «Золота рибка з’їла кота»?
— Що? — Вільям втупився в Нудля. Потім йому сяйнуло. — Гадаю, це було б щось довгасте й пласке…
— З дуже підозрілою начинкою?
— Слухайте, нема ніякої потреби вдаватись до таких… — почав Нудль, але згас під поглядом Сахариси.
— Це була б по-своєму приваблива субстанція. Її їли б знов і знов, навіть не бажаючи цього робити, — сказав Вільям. — То що тут відбувається?
— Слухайте, я не хотів, — запротестував Нудль.
— Не хотіли що?
— Пан Нудль писав усі ті статті для «Сенсацій», — сказала Сахариса.
— Але ніхто ж їм не вірив, чи не так? — сказав Нудль.
Вільям підтягнув собі крісло і сів на нього верхи, заклавши руки за спину.
— Отже, пане Нудль… як давно ви мочитеся в джерело Правди?
— Вільяме! — вжахнулась Сахариса.
— Але ж зараз криза, — промимрив Нудль. — І потім, я подумав, що новинний бізнес — це цікаво… Знаєте, люди полюбляють дізнаватись, що відбувається в далеких країнах…
— «Нашестя гігантських куниць у Гершебі»? — спитав Вільям.
— Ну, такого роду. Бачте, я подумав… що… ну, що немає ж ніякої різниці, правда це чи… — скляна посмішка Вільяма змушувала Нудля почуватися все незручніше. — Я маю на увазі, це ж майже правда, хіба ні? Всі знають, що таке, ну, трапляється…
— До мене ви чомусь по роботу не звернулись, — сказав Вільям.
— Звичайно, ні! Всі знають, що ви… ну… дещо засуворо підходите до таких речей.
— Тобто волію знати, що та чи інша подія дійсно відбулася?
— Ну да, саме так. А пан Влизько сказав, що ніхто все одно не розбере, де правда. Він не дуже-то вас шанує, пане де Ворде.
— У нього руки трусяться! — втрутилась Сахариса. — Таким людям не можна довіряти.
Вільям розгорнув свіжий випуск «Сенсацій» і тицьнув у першу-ліпшу статтю.
— «Демони викрали людину», — прочитав він. — Тут ідеться про Ронні Бегхолдера на прізвисько «Зуб-даю», який заборгував тролеві Халцедону більше двох тисяч доларів, і востаннє був помічений при купівлі верхового коня?
— Ну.
— А до чого тут демони?
— Ну, його ж могли викрасти демони, — пояснив Нудль. — Це з ким завгодно може статись.
— Тобто ви маєте на увазі, що ми не маємо беззаперечних доказів того, що його не викрадено демонами?
— Кожен може розуміти, як хоче, — сказав Нудль. — Так каже пан Влизько. Читачам, каже він, треба залишити право вибирати.
— Вибирати, що є правдою?
— І зуби він теж не чистить як слід, — сказала Сахариса. — Не те щоб я вважала, що чистота означає божественність, але всьому є межі![*]
*
Взагалі-то мало кому спало б на думку, що чистота може означати божественність — хіба що в якомусь дуже недбало укладеному словнику. Недарма брудні стегнові пов’язки та жирне нечесане волосся завжди були професійними ознаками пророків, що починали відмову від пут земних з відмови від мила.