Книжечка «Ignis fatuus, себто Повчальна гра на одного грача» була простою інструкцією, написаною латиною й польською. Дідич гортав її сторінку за сторінкою, і все це здавалося надто складним. Інструкція почергово описувала кожен можливий результат кидання «кубика», кожен рух, кожного пішака-фіґурку й кожен з Восьми Світів. Опис видавався незв’язним і повним відхилень од теми, допоки дідич нарешті зробив висновок, що все це вигадка божевільного.
«Гра є різновидом дороги, на якій щоразу виникає якийсь вибір, — прочитав дідич Попельський перші слова. — Вибір здійснюється сам по собі, та інколи в грача виникає враження, що він робить його свідомо. Це може його налякати, бо тоді він відчує себе відповідальним за те, де перебуває й що з ним трапляється.
Грач бачить свою дорогу, як тріщину в кризі — лінію, яка в запаморочливому темпі раз по раз роздвоюється, в’ється й змінює напрям. Або бачить блискавку в небі, котра шукає собі дорогу крізь повітря в спосіб непередбачуваний. Грач, який вірить у Бога, мовить: «святе приречення», «перст божий» — то всесильна і могутня рука Творця. Якщо ж він у Бога не вірить, мовить: «випадок», «збіг обставин». Часом грач уживає словосполуку «мій вільний вибір», але, либонь, мовить це тихіше й невпевнено.
Гра є мапою втечі. Вона починається з центру лабіринту. Її мета — перехід усіх сфер і звільнення з тенет Восьми Світів».
Дідич Попельський гортав заплутаний опис пішаків і стратегії початку Гри, аж поки дійшов до характеристики Першого Світу. Прочитав:
«На початку не було ніякого Бога. Не було ані часу, ані простору. Були лише світло й темрява. І були вони досконалі».
Мав одчуття, ніби звідкись знає ці слова.
«Світло прийшло в рух саме в собі і спалахнуло. Його стовп ударив у темряву й віднайшов там матерію, споконвику нерухому. Вдарив у неї з усією силою, аж пробудив у ній Бога. Бог, ще непритомний, ще непевний, роздивлявся навколо, а позаяк нікого, окрім себе, не побачив, то визнав, що він — Бог. І сам для себе неназваний, сам дія себе незрозумілий, запраг пізнати себе. Коли вперше придивився до себе, впало Слово, — Богові видавалося, ниби пізнання — це називання.
Й ось зірвалося Слово з Божих вуст і розбилося на тисячі часток, які стали насінням Світів. Відтоді Світи зростають, а Бог відбивається в них, як у дзеркалі. Досліджуючи свої віддзеркалення в Світах, він бачить себе дедалі більше, дедалі краще пізнає себе, і це пізнання збагачує його, а отже, збагачує й Світи.
Бог пізнає себе через потік часу, бо лише те, що неохопне й змінне, найбільш подібне до Бога. Він пізнає себе через скелі, які стрімко виринають з моря, через закохані в сонце рослини, через покоління тварин. Коли з’являється людина, на Бога сходить осяяння, він уперше може назвати в собі крихку лінію дня та ночі, ту субтельну межу, від якої світле починає бути темним, а темне — світлим. Відтоді він удивляється в себе очима людей. Бачить тисячі своїх облич і приміряє їх, неначе маски, і — як актор — на мить стає маскою. Він молиться сам до себе вустами людей, відкриває в собі протиріччя, бо ж у дзеркалі відображення буває реальним, а реальність переходить у відображення.
«Ким я є? — питає Бог. — Богом, чи людиною, чи, може, водночас і тим, і тим або ж жодним з них? Чи то я створив людей, чи вони — мене?»
Його спокушує людина, тож скрадається він до ложа коханців і віднаходить там кохання. Скрадається до ліжок старих людей і знаходить там проминальність. Скрадається до ліжок тих, котрі помирають, і знаходить там смерть».
«Чом би й не спробувати?» — подумав дідич Попельський. Він повернувся на сам початок книжки і розставив перед собою мідні фіґурки.
Час Місі
Міся зауважила, що той високий білявий парубок, Боський, приглядається до неї в костьолі. Потім, коли виходила після служби, він стояв надворі й знову дивився та дивився на неї. Міся відчувала його погляд, як незручну одежу. Боялась поворухнутися вільніше, глибше вдихнути. Бентежив її.
Так було всю зиму, від різдвяних свят до Великодня. Коли потеплішало, Міся щотижня приходила до костьолу легше вбрана й ще більше відчувала на собі погляд Павла Боського. На свято Божого Тіла цей погляд торкнувся її голої шиї і відкритих плечей. Міся відчула, що він дуже м’який і приємний, наче ніжне тертя кицьки, наче пір’ячко, мов пух осоту.
Цієї неділі Павел Боський підійшов до Місі й запитав, чи можна провести її додому. Вона погодилася.
Павел говорив усю дорогу, й те, що казав, дивувало її. Бовкнув, ніби вона маленька, немов розкішний швейцарський годинник. Міся ніколи раніше не думала, що вона маленька. Сказав, начебто її волосся має барву найдорожчої проби золота. Міся завжди вважала, що волосся в неї каштанове. Сказав також, що її шкіра пахне ваніллю. Міся не наважилася зізнатись, що пекла тістечка.
Все в словах Павла Боського відкривало Місі Місю по-новому. Вона прийшла додому й не могла взятися за жодну роботу. Думала, однак, не про Павла, а про себе: «Я вродлива дівчина. Маю маленькі ніжки, як китайка. Маю красиве волосся. Усміхаюся дуже по-жіночому. Пахну ваніллю. Можна тужити за тим, щоб мене побачити. Я — жінка».
Перед вакаціями Міся сказала батькові, що більше не ходитиме до вчительської семінарії в Ташуві, що не має здібностей до рахування та каліграфії. Вона все ще приятелювала з Рахіллю Шенберт, однак тепер їхні розмови були іншими. Іноді вони ходили Гостинцем до лісу. Рахіль умовляла Місю, щоб та не кидала навчання. Обіцяла допомагати з арифметикою. А Міся розповідала Рахілі про Павла Боського. Рахіль слухала, але була іншої думки.
— Я вийду заміж за лікаря або когось такого. Буду мати не більше ніж двоє дітей, щоб не зіпсувати свою фіґуру.
— А у мене буде тільки донька.
— Місю, протримайся до закінчення.
— Хочу заміж.
Тією ж самою дорогою Міся ходила на прогулянки з Павлом. Під лісом вони бралися за руки. Павлова рука була велика й гаряча, Місина — маленька й холодна. Звертали з Гостинця на якусь із лісових доріг, і тоді Павел зупинявся і тою великою міцною рукою пригортав Місю до себе. Він пах милом і сонцем. Тоді Міся ставала якоюсь слабкою, піддатливою, ламкою. Чоловік у білій накрохмаленій сорочці здавався їй величезним. Ледве сягала йому до плеча. Вона переставала думати. Це було небезпечно. Поверталася до тями, коли її груди були вже голими, а Павлові губи мандрували її животом.
— Ні, — казала вона.
— Мусиш вийти за мене.
— Знаю.
— Я проситиму твоєї руки.
— Добре.
— Коли?
— Незабаром.
— Твій батько погодиться?
— Немає тут що погоджувати. Я хочу за тебе, та й годі.
— Але…
— Кохаю тебе.
Міся поправляла волосся, і вони вертали на Гостинець, ніби й не сходили з нього.