Йдучи з мамою селом, Рута бачила, як усі витріщаються на них. Жінки прикривали від сонця очі, а чоловіки крадькома спльовували. Мама не звертала на це уваги, та Рута боялась цих поглядів. Намагалася йти якомога ближче до мами і міцно стискала її сильну руку.
Літніми вечорами, коли злі люди вже сиділи по хатах і займалися своїми справами, Рута любила підійти до села і дивитись на сірі брили хат і світлий дим з коминів. Згодом, коли трохи підросла, то стала настільки сміливою, що тихенько підходила під самі вікна і заглядала всередину. В Серафинів завжди були малі діти, які повзали навкарачки по підлозі. Рута могла дивитися на них годинами, дивитись, як вони зупиняються над поліном, куштують його язиком і крутять у пухкеньких рученятах. Як беруть до рота різні предмети й лижуть їх, немов цукор, або залазять під стіл і довго з подивом розглядають його дерев’яне небо.
Нарешті люди вкладали своїх дітей спати, й тоді Рута розглядала речі в їхніх оселях: миски, полумиски, горщики, фіранки, святі ікони, дзиґарі, килими, квіти на підвіконнях, фотографії в рамках, візерунчасті церати на столах, покривала на ліжках, кошики — усі оті дрібні речі, які надають хатам неповторности. Вона знала всі речі в селі й знала, кому вони належать. Білі фіранки в сіточку мала лише Фльорентинка. В Маляків був комплект нікельованих ножів, ложок та виделок. Молода Херубинова плела гачком красиві накидки на подушки. В Серафинів висіла величезна ікона Ісуса, що проповідував із човна. Зелені покривала з трояндами мали лише Боські, а пізніше, коли їхній новий дім під самим лісом був майже готовий, вони почали звозити до нього справжні скарби.
Рута вподобала собі цей дім. Він був найбільший і найкрасивіший. Мав нестрімкий дах з громовідводом і вікна в даху, мав справжній балкон і засклений ґанок, був там і другий кухонний вхід. Рута влаштувала собі сідало у високому бузку, звідки вечорами спостерігала за будинком Боських. Вона бачила, як розстеляють новий м’який килим у найбільшій кімнаті, красивий, наче настил осіннього лісу. Сиділа в бузку, коли вносили великий дзиґар, який поставили на підлозі, його серце калатало то в один, то в другий бік, відлічуючи час. Тому дзиґар мусив бути живою істотою, адже рухався сам по собі. Рута бачила іграшки малого хлопчика, першого сина Місі, а потім колиску, яку купили для другої дитини.
Й лише тоді, коли роздивилася кожну річ, кожен щонайменший предмет у новому будинку Боських, вона звернула увагу на хлопця, свого однолітка. Бузок був занадто низький, і тому Рута не могла побачити, що робить хлопець у своїй кімнаті на горищі. Знала, що це Ізидор і що він не такий, як інші діти, але не знала, чи це добре, чи погано. Він мав велику голову і роззявленого рота, з якого текла по бороді слина. Був високий і худий, як очеретинка на ставку.
Якогось вечора Ізидор схопив Руту, яка сиділа в бузку, за ногу. Вона вирвалася від нього і втекла. Та за кілька днів прийшла знову, а він чекав на неї. Зробила для нього місце на гілці, поряд себе. Вони просиділи там увесь вечір і не промовили ані слова. Ізидор дивився, як живе його новий дім. Побачив людей, які ворушили губами, але не було чутно того, що вони говорять. Побачив їхні хаотичні мандрівки з кімнати до кімнати, і в кухню, і в спальню. Побачив безголосий плач Антося.
Руті та Ізидорові подобалося спільне мовчання в кущі.
Тепер вони почали зустрічатися щоденно. Зникали з людських очей, пролазили крізь дірку в плоті на поле Маляка й ішли Вольською дорогою в бік лісу. Рута зривала рослини з узбіччя дороги: лободу, ріжкове дерево, білу лободу, щавель. Вона підносила їх до Ізидорового носа, щоби понюхав.
— Це можна їсти. І це можна їсти. Це теж можна їсти.
Вони дивилися з дороги на Чарну — блискучу тріщину посеред зеленої долини. Потім минали Рижкову діброву, темну та пропахлу грибами, і входили в ліс.
— Не треба далеко, — спочатку протестував Ізидор, та згодом цілком віддався в Рутині руки.
У лісі завжди було тепло та м’яко, наче в устеленій оксамитом коробочці, в якій лежала Міхалова медаль. Хоч би де ліг, лісова підлога, застелена глицею, ледь прогиналася, й утворювалось ідеально допасоване тілу заглиблення. Угорі було небо з верхівками сосон, що поприростали до нього. Пахло.
Рута мала багато задумів. Вони гралися в хованки, ставали деревами, бігали навздогін, викладали з прутиків різні фіґури, то маленькі, як долоня, то великі, як шмат лісу. Влітку знаходили цілі галявини, жовті від лисичок, і приглядалися до статечних грибних родин.