— Усім їм тільки так здавалося. Вони вирушають у подорож, доходять до межі і тут нерухоміють. Мабуть, їм сниться, що вони їдуть далі, що існують Кельци й Росія. Мама показувала мені колись таких скам’янілих людей. Вони стоять на дорозі до Кельц. Нерухомі, дивляться, але вигляд мають страшний, наче мерці. Згодом, через якийсь час, вони прокидаються й вертають назад, а свої сни сприймають за спогади. Так це все видається.
— Зараз я тобі щось покажу! — крикнув Ізидор.
Він одійшов на кілька кроків і почав бігти в бік місця, де, на думку Рути, була межа. Потім несподівано зупинився. Сам не знав: чому? Щось тут було не так. Він випростав поперед себе руки, й пучки його пальців зникли.
Ізидорові здавалось, ніби він розірвався всередині на двох різних хлопців. Один з них стояв з випростаними вперед руками, яким явно бракувало кінчиків пальців. Другий хлопець був збоку і не бачив ані першого хлопця, а тим паче браку пучок. Ізидор був двома хлопцями одночасно.
— Ізидоре, — промовила Рута, — вертаймося.
Він отямивсь і стромив руки в кишені. Його подвійність поволі зникла. Вони рушили назад.
— Та межа йде одразу ж за Ташувом, за Волею і за міською заставою Котушува. Але ніхто точно не знає. Ця межа вміє породжувати готових людей, а нам здається, ніби вони звідкілясь приїжджають. Найбільше мене лякає те, що не можна звідси вийти. Немовби сидиш у горщику.
Ізидор не озивався всю дорогу. Аж коли вийшли на Гостинець, сказав:
— Непогано було б спакувати торбу, взяти харчів і вирушити вздовж межі, щоб її дослідити. Може, десь є дірка.
Рута перескочила мурашник і повернула до лісу.
— Не засмучуйсь, Ізеку. Нащо нам інші світи?
Ізидор бачив, як її сукенка промайнула між деревами, а потім зникла.
Час Бога
Дивно, що позачасовий Бог проявляється в часі та його перетвореннях. Якщо не знати, «де» він, — а люди іноді цим цікавляться, — треба поглянути на все те, що змінюється й рухається, чого не можна обмежити формою, бо набігає хвилями й пропадає: поглянути на поверхню моря, на танок сонячної корони, на землетрус, на дрейфування континентів, на танення снігів і шляхи льодовиків, на річки, що течуть до моря, на проростання насіння, на вітер, що різьбить гори, на розвиток плоду в утробі матері, на зморшки під очима, на розклад померлого тіла, на визрівання вина, на гриби, що ростуть після дощику.
Бог — у кожному процесі. Бог пульсує в перетвореннях. Одного разу він є, іншого разу його менше, а часом взагалі нема. Бо ж Бог проявляється навіть у тому, що його нема.
Люди — які самі є процесом — бояться того, що нестале і завжди змінне, тому придумали щось, чого не існує, — незмінність, і визнали: те, що вічне і незмінне, є досконалим. Тож приписали незмінність Богові. І таким чином втратили здатність розуміти його.
Влітку тридцять дев’ятого року Бог був у всьому навкруги, тому траплялися речі незвичні й рідкісні.
Бог створив усі речі можливими, однак сам він став Богом речей неможливих, тих, що або не трапляються взагалі, або ж існують напрочуд рідко.
Бог проявився в великих, мов сливи, чорницях, вони росли на осонні відразу ж біля Колосчиного румовища. Колоска зірвала найбільш стиглу, протерла хусткою сизу шкірку, і в її відображенні побачила інший світ. Небо в ньому було темне, сливе чорне, сонце — оповите туманом і далеке, ліси — наче купа голих палиць, вбитих у землю, а земля, п’яна й хистка, страждала від вирв. Люди сповзали з неї в чорну безодню. Колоска з’їла цю лиховісну чорницю й відчула на язиці терпкий смак. Зрозуміла, що мусить зробити запаси на зиму більші, аніж будь-коли перед цим.
Тепер щоранку Колоска витягала з ліжка Руту, вони йшли разом до лісу та приносили звідти всілякі багатства — кошики грибів, банки суниць і чорниць, ліщинові горіхи, барбарис, черемху, брусницю, кизил, чорну бузину, глід та обліпиху. Цілими днями сушачи це все на сонці й у затінку, вони з тривогою дивилися, чи сонце світить так само, як і перед цим.
Бог непокоїв Колоску також тілесно. Був присутнім у її грудях, які несподівано налилися молоком. Коли дізнались про це диво люди, то приходили потай до Колоски і підставляли під пипки хворі частини свого тіла, а вона цвіркала на них білим струмочком. Молоко вилікувало запалення очей молодого Красного, бородавки на руках Франека Серафина, нарив у Фльорентинки, лишай в єврейської дитини з Єшкотля.
Усі зцілені загинули під час війни. Властиво, так проявляється Бог.