У цьому світі Каїн зустрів на полі Авеля й мовив: «Немає ні закону, ні судді! Немає ніяких потойбічних світів, жодної нагороди праведним чи кари злочинцям. Цей світ не створений у ласці, ним не керує співчуття. Бо чому ж твою жертву було прийнято, а мою — ні? Що Богові твоє мертве ягня?» Авель відповів: «Мою було прийнято, бо я люблю Бога, а твою відкинуто, бо ти його ненавидиш. Такі, як ти, взагалі не повинні існувати». Й Авель убив Каїна».
Час Курта
Курт побачив Правік з вантажівки, якою везли солдатів вермахту. Для Курта Правік нічим не відрізнявся від інших сіл, які вони минали в чужому ворожому краї. Ці села дуже різнилися від тих, які він знав у Німеччині. Мали, може, вужчі вулички, вбогіші будинки, смішні дерев’яні перекошені паркани й побілені хати. Курт не знався на селах. Він походив з великого міста й тужив за містом. Там залишив дружину й доньку.
Вони намагалися не займати селянських хат. Реквізували сад Херубина і почали будувати для себе дерев’яні бараки. В одному з них мала бути кухня, якою керував Курт. Капітан Ґропіус забирав його всюдиходом до Єшкотля та палацу, до Котушува й навколишніх сіл. Вони купляли ліс, корів і яйця за цінами, які визначали самі, — дуже низькими, — або ж не платили зовсім. Курт бачив цей ворожий завойований край зблизька, стояв з ним віч-на-віч. Бачив у кошиках яйця зі слідами курячого посліду на кремових шкаралупках, і ворожі погляди селянок. Бачив незграбних худих корів і дивувався любові, з якою їх доглядали. Бачив курей, що греблися на гноїщах, сушені яблука, округлі хлібини, печені раз на місяць, босих блакитнооких дітей, пискляві голоси яких нагадували йому доньку. Однак усе це було чужим. Може, через примітивну різку мову, якою тут говорили, може, через чужі риси облич. Часом, коли капітан Ґропіус зітхав над тим, що ввесь цей край належить зрівняти з землею і на його місці збудувати новий лад, Куртові здавалося, ніби капітан має рацію — було б тут чистіше й красивіше. Іншим разом до нього чіплялась нестерпна думка, що він мусить повернутися додому і дати спокій цим просторам піскуватої землі, цим людям, коровам і кошикам яєць. Вночі йому снилося біле, гладеньке тіло дружини, і все в цьому сні пахло рідним, безпечністю, не так, як тут.
— Дивись, Курте, — сказав капітан Ґропіус, коли вони їхали збирати припаси. — Дивись, скільки тут робочої сили, скільки простору, скільки землі. Дивись, Курте, на ці їхні широкі річки. Тут можна було б поставити водяні електростанції замість цих примітивних млинів, протягти електричні лінії, збудувати фабрики, а їх усіх зігнати до роботи. Поглянь на них, Курте, загалом вони не такі погані. Я навіть люблю слов’ян. Ти знаєш про те, що назва цієї раси походить від латинського слова sclavus — слуга? Це народ, що має прислужництво в своїй крові…
Курт слухав неуважно. Тужив за домом.
Вони забирали усе, що потрапляло до рук. Іноді, коли заходили до хати, Курт мав враження, ніби тільки-но закінчилося ховання по кутках продуктів. Тоді капітан Ґропіус витягав пістолет і кричав зі злістю:
— Конфіскація на потреби вермахту!
В такі хвилини Курт почувався злодієм.
Вечорами він моливсь: «Нехай би я не мусив іти далі на схід. Хай би залишився тут, а згодом цією самою дорогою повернувсь додому. Хай війна закінчиться».
Курт поволі призвичаївся до цієї чужої землі. Більш-менш знав, де який господар живе, і навіть відчув смак у їхніх чудернацьких прізвищах, як і в місцевих коропах. Оскільки любив тварин, то наказав відносити усі залишки з кухні під хату їхньої сусідки — старої кощавої жінки, яка мала кільканадцятеро маслакуватих псів. Нарешті добився того, що старенька у відповідь на привітання усміхалася до нього беззубо й мовчазно. До Курта приходили також діти з крайнього нового будинку під лісом. Хлопець був трохи старший за дівчинку. Обоє мали світленьке волосся, майже біле, як і його донька. Дівчинка підносила пухкеньку ручку й невиразно казала:
— Хайгітля!
Курт давав їм цукерки. Солдати, що стояли на варті, посміхалися.
На початку сорок третього року капітана Ґропіуса послали на Східний фронт. Очевидячки, він не молився вечорами. Курта підвищили по службі, але загалом він не радів. Підвищення зараз було небезпечним — віддаляло від дому. Ставало дедалі важче з харчами, тож Курт щоденно обходив з загоном навколишні села. Голосом капітана Ґропіуса казав:
— Конфіскація на потреби вермахту! — Й забирав, що можна.
Його люди допомагали загонові «СС» у пацифікації євреїв з Єшкотля. Курт наглядав за їхнім вантаженням. Йому було прикро, хоча знав, що вони поїдуть у краще для них місце. Було неприємно, коли мусив шукати єврейських утікачів по підвалах і горищах, гнати луками очманілих від страху жінок, виривати з рук їхніх дітей. Він наказував стріляти в них, бо не було іншого виходу. І сам стріляв, не ухилявся. Жиди не хотіти сідати у вантажівку, втікали й кричали. Волів цього не згадувати. Бо ж війна. Вечорами молився: «Нехай би я не мусив іти звідси далі на схід. Хай би перебув тут до кінця війни. Боже, влаштуй так, щоб мене не взяли на Східний фронт». І Бог вислуховував його молитви.