Над Єшкотлем піднялася хмара диму. Женовефа стояла безпорадно на місці, з якого було так само далеко до дому, як і до відра з білизною, як і до палаючого Єшкотля. Вона подумала про Місю та про дітей. Їй пересохло в роті, коли бігла за відром.
— Матір Божа Єшкотльовська, Матір Божа Єшкотльовська… — торочила вона й з розпачем дивилася на костьол за річкою. Храм стояв так само, як і перед цим.
Вантажівки виїхали на толоку. З однієї висипали солдати й пішли далі пішки. Потім з’явилися ще машини, гойдаючи брезентовими тентами. З затінку каштанів виступила колона людей. Вони бігли, падали й піднімалися, несли на собі валізки, пхали візки. Солдати заштовхували людей до машин. Діялось це так швидко, що Женовефа не зрозуміла події, свідком якої була. Вона піднесла руку до очей, бо її сліпило низьке сонце, й лише тоді побачила старого Шльому в розхристаному лапсердаку, світловолосих дітей Ґерців і Кінделів, Шенбертиху в блакитній сукні, її доньку з немовлям на руках і маленького рабина, якого підтримували попідруки. І побачила достатньо чітко Елі — він тримав за руку свого сина. А потім виникло якесь сум’яття, і юрба перервала хід солдатів. Люди розбігалися врізнобіч, а ті, що вже були в вантажівках, вискакували додолу. Женовефа краєм ока побачила вогонь з цівок стволів, й одразу ж після цього її оглушив грім автоматних черг. Фіґура чоловіка, з якої вона не зводила погляду, захиталася й упала так само, як багато інших. Женовефа випустила з рук відро й забрела в річку. Течія шарпала її спідницю, підгинала ноги. Автомати затихли, мовби стомились.
Коли Женовефа опинилася на тому березі Чарної, одна заповнена вантажівка вже їхала в бік дороги. До другої мовчки сідали люди. Вона бачила, як вони, допомагаючи одне одному, подавали руки. Солдат одиничними пострілами добивав лежачих. Рушила чергова вантажівка.
Від землі підхопилась постать і намагалася бігти до річки. Женовефа одразу ж впізнала у ній Рахіль Шенберт, Місину ровесницю. Вона тримала на руках немовля. Один з солдатів укляк і без поспіху цілився в дівчину. Вона невміло намагалась петляти. Солдат вистрілив, і Рахіль зупинилася. Хиталась якусь мить з боку на бік, а потім упала. Женовефа дивилась, як солдат підбіг і ногою перевернув її горілиць. Потім вистрілив у білі пелюшки і повернувся до вантажівки.
Женовефі підкошувалися ноги так, що вона мусила вклякнути.
Коли вантажівки від’їхали, вона насилу піднялась і пішла через толоку. Ноги були важкі, кам’яні й не хотіли слухатись. Мокра спідниця тягла до землі.
Елі лежав, зарившись у траву. Женовефа вперше через стільки літ побачила його знову зблизька. Вона сіла біля нього і ніколи вже не піднялася на власні ноги.
Час Шенбертів
Наступної ночі Міхал розбудив Павла, й вони пішли кудись разом. Міся вже не могла заснути. Їй здавалося, ніби чує постріли, далекі, нічиї, ворожі. На ліжку з розплющеними очима нерухомо лежала мати. Міся перевірила, чи вона дихає.
Над ранок чоловіки повернулися з якимись людьми. Запровадили їх до погреба та замкнули.
— Вб’ють нас усіх, — проказала Міся Павлові на вухо, коли він повернувся в ліжко. — Поставлять нас під стінку, а дім підпалять.
— Це зять Шенбертів та його сестра з дітьми. Більше ніхто не врятувався, — відказав Павел.
Уранці Міся спустилась у підвал з їжею. Відчинила двері і сказала «доброго дня». Побачила їх усіх: повну жінку, підлітка хлопця й дівчинку. Вона не знала їх. Але знала зятя Шенбертів, Рахілиного чоловіка. Він стояв спиною до неї і монотонно бився головою об стіну.
— Що з нами буде? — запитала жінка.
— Не знаю, — відповіла Міся.
Вони жили в четвертому, найтемнішому підвалі до Різдва. Лише один раз жінка з дочкою піднялися нагору, щоб помитись. Міся допомагала жінці розчісувати довге чорне волосся. Міхал спускався до них щовечора з їжею та картами. На другий день свят, уночі, він вивів їх на Ташув.
Кілька днів потому Міхал стояв біля плоту з сусідом Красним. Розмовляли про росіян, буцімто вони недалеко. Не питав про сина Красного, який був у партизанах. Про це не говорилось. Уже наприкінці Красний відвернувся і сказав:
— Біля дороги на Ташув, на цілині, лежать якісь застрелені євреї.
Час Міхала
Улітку сорок четвертого року з боку Ташува прийшли росіяни. Цілий день тяглися Гостинцем. Усе було вкрите курявою: їхні вантажівки, танки, гармати, фурґони, карабіни, військові строї, волосся та обличчя — мали такий вигляд, немовби вилізли з-під землі, неначе піднялось казкове воїнство, що полягло в країнах Володаря Сходу.