Люди ставали вздовж дороги і радісно вітали колону. Солдатські очі не відповідали, байдуже пересуваючись обличчями вітаючих. Солдати мали дивні мундири — розстібнуті знизу плащі, з-під котрих мерехтіли інколи подиву гідні кольори: малинові штани, вечірня темінь камізельок і золото трофейних годинників.
Міхал вивіз із хати фотель на колесах, у якому сиділа Женовефа.
— Де діти? Міхале, забери дітей, — торочила Женовефа.
Міхал вийшов за ворота й нервово схопив Антека і Адельку. Його серце гупало.
Він бачив не цю, а тамту війну. Знову мав перед очима величезні простори країни, яку колись виходив пішки. Це мусив бути сон, бо тільки в снах усе повторюється рефреном. Йому снився той самий сон, розлогий, мовчазний, страшний, мов колони військ, мов притуплені болем вибухи.
— Діду, коли буде польське військо? — запитала Аделька та піднесла вгору прапорець, зроблений з патика й ганчірки.
Міхал забрав його від онучки й кинув у бузок, а потім повернувся з дітьми додому. Сів на кухні біля вікна й дивився на Котушув та Паперне, де ще стояли німці. Розумів, що Вольська дорога стане тепер лінією фронту. Саме так.
До кухні зайшов Ізидор.
— Тату, вийди. Якісь офіцери хочуть з тобою поговорити.
Міхал заціпенів. Дозволив Ізидору звести себе сходами, вивести у двір. Побачив Місю, Женовефу, сусідів Красних та гурт дітей з усього Правіка. Посередині була військова машина з відчиненими дверцятами, в якій сиділо двоє. Третій розмовляв з Павлом. Павел, як завжди, вдавав, ніби все розуміє. Коли побачив тестя, пожвавішав.
— Це наш тато. Він знає вашу мову. Воював у вашій армії.
— В нашій армії?
Міхал глянув на зятя, і йому стало гаряче. Серце забилося десь аж у горлянці. Знав, що має тепер сказати бодай слово, але його язик був як суконний. Міхал комиляв ним у роті, мов гарячою картоплиною. Намагавсь вичавити якесь слово, хоча б найпростіше, але не вмів, забув.
Молодий сержант дивився на нього з цікавістю. З-під шинелі видніли чорні вилоги фрака. У вузьких очах з’явився блиск радости.
— Ну, отєц, что с вамі? Что с вамі?
У Міхала було враження, що все це: й вузькоокий сержант, і дорога, й колони запорошених солдатів — уже колись було, що було вже навіть оте «что с вамі». Йому здавалося, ніби час закрутивсь у млинку. Міхала охопив жах.
— Мєня зовут Міхаїл Юзефовіч Нєбескій, — промовив він тремким голосом.
Час Ізидора
Того молодого вузькоокого сержанта звали Іван Мукта. Він був ад’ютантом похмурого лейтенанта з червоними очима.
— Ваш дом понравілся лєйтєнанту. Будєт єму квартіра, — весело промовив він, зносячи до хати лейтенантові речі. Робив при цьому гримаси, які смішили дітей, але не Ізидора.
Ізидор приглядався до нього уважно й думав, що ото бачить когось справді чужого. Німці, попри те що злі, виглядали так само, як люди з Правіка. Якби не мундири, неможливо було б їх відрізнити. Так само євреї з Єшкотля, хіба, шкіру мали трохи більш засмаглу й темніші очі. А Іван Мукта був іншим, не схожим ні на кого. Його обличчя було округле й щокате, дивного кольору — ніби дивишся на течію Чарної сонячного дня. Іванове волосся інколи здавалося синім, а губи нагадували шовковицю. Найдивнішими з усього були очі — вузькі, наче шпаринки, заховані під розтягнутими повіками, чорні та проникливі. Й ніхто, либонь, не знав, що вони виражають. Ізидорові було важко в них дивитись.
Іван Мукта влаштував свого лейтенанта в найбільшій та найкращій кімнаті першого поверху, там, де стояв дзиґар.
Ізидор знайшов спосіб, щоб спостерігати за росіянином, — вилазив на дерево й звідти заглядав до кімнати. Похмурий лейтенант дивився на розкладені серед столу карти або був схилений над тарілкою.
Зате Іван Мукта був усюди. Подавши лейтенантові сніданок і начистивши його чоботи, брався допомагати Місі на кухні: рубав дрова, годував курей, рвав смородину для компоту, грався з Аделькою, тягав воду з криниці.
— Це дуже шляхетно з вашого боку, пане Іване, та я вмію давати собі раду сама, — казала Міся на початку, однак згодом, вочевидь, це почало їй подобатися.
Упродовж кількох перших тижнів Іван Мукта навчився говорити по-польськи.
Найважливішим завданням Ізидора стало не втратити Івана Мукгу з-перед очей. Він спостерігав за ним увесь час і боявся, що росіянин, випущений з поля зору, стане смертельно небезпечним. Дратували його також залицяння Івана до Місі. Життя його сестри було під загрозою, тож Ізидор шукав приводу, щоб бути присутнім на кухні. Часом Іван Мукта пробував зачепити Ізидора, але хлопець був так цим схвильований, що слинився та затинався з подвійною силою.