— Таким народився, — зітхала Міся.
Іван Мукта сідав за стіл і довго пив чай. Із собою приносив цукор — або пісок, або бруднуватими грудочками, які тримав у роті і запивав їх чаєм. Тоді він розповідав найцікавіші історії. Ізидор демонстрував усією своєю поведінкою байдужість, але, з іншого боку, росіянин оповідав такі цікаві речі… Ізидор мусив удавати, ніби в нього на кухні якась важлива робота. Важко цілу годину пити воду або підкидати дрова в пічку. Безмежно здогадлива Міся підсувала брату миску з картоплею, а в руку вкладала ніж. Якось Ізодор набрав у легені повітря і крикнув зненацька:
— Москалі кажуть, ніби Бога нема!
Іван Мукта відставив склянку і поглянув на Ізидора тими своїми непроникними очима.
— Не про те йдеться, чи Бог є, чи його нема. Це не так. Віриш чи не віриш — ось у чому питання.
— Я вірю, що є, — сказав Ізидор і хоробро випнув підборіддя. — Якщо він є, то думаю, що вірю. Якщо нема, то навіщо вірити.
— Добре мислиш, — похвалив його Іван Мукта. — Проте віра не може бути нічого не вартою.
Раптом Міся помішала суп дерев’яною ложкою й кахикнула.
— А ви? Що ви думаєте? Є Бог чи його нема?
— Ось що я думаю. — Іван розчепірив чотири пальці перед очима, а Ізидорові здалося, ніби він підморгнув до нього одним оком. Підняв перший палець: — Або Бог є і був, або… — тут він приєднав другого, — Бога нема і не було. Або також, — з’явився третій палець: — Бог був, але його вже нема. І, нарешті… — тут він штрикнув Ізидора чотирма пальцями: — Бога ще нема, але він ось-ось з’явиться.
— Ізеку, сходи по дрова, — промовила Міся таким тоном як тоді, коли чоловіки розповідають непристойні анекдоти.
Ізидор пішов і ввесь час думав про Івана Мукту. Що Іван Мукта мусив мати ще багато чого розповісти.
За кілька днів йому нарешті пощастило застати Івана самого. Він сидів на лавці під хатою й чистив карабіна.
— Як там, у ваших краях? — відважно запитав Ізидор.
— Так самісінько, як тут. Нема лише лісу. Є ще річка, але вона дуже велика й дуже далеко.
Ізидор не розвивав цієї теми.
— Ти старий чи молодий? Ми тут не можемо вгадати, скільки маєш років.
— Я вже повнолітній.
— А можеш мати, наприклад, сімдесят років?
Іван розсміявся і відставив карабін. Не відповів.
— Іване, як ти думаєш, чи може так статися, що Бога немає? То звідки це все взялося?
Іван скрутив циґарку, а потім затягся й скрививсь.
— Роззирнися навколо. І що бачиш?
— Бачу дорогу, а за нею поле, й сливи, і траву під ними… — Ізидор поглянув запитально на росіянина. — …А далі ліс, і, напевно, є там гриби, лише їх звідси не видно… А ще бачу небо, внизу блакитне, а вгорі біле й хвилясте.
— І де той Бог?
— Він невидимий. Він закритий. Керує всім цим, надає права, усе підпорядковує собі…
— Гаразд, Ізидоре. Знаю, що ти розумний, хоча вигляд маєш кепський. Знаю, що маєш уяву. — Іван стишив голос і почав говорити особливо повільно. — Тепер уяви собі, що немає ніякого Бога, як ти кажеш, закритого. Що ніхто нічого не пильнує, що весь світ — це наче один великий безлад або, ще гірше, якась машина, зіпсута січкарня, яка працює абияк…
Й Ізидор поглянув ще раз, так, як йому казав Іван Мукта. Звільнив увесь свій розум і так широко розплющив очі, що вони аж почали сльозитися. Тоді за якусь мить побачив усе зовсім по-іншому: всюди був простір, порожній і безкінечний; усе, що знаходилось у цьому мертвому просторі, що жило, було безпорадне та самотнє; речі виникали випадково, а тоді, коли цей випадок підводив, виникало механічне право — ритмічна машина природи, поршні та шестерні історії, закономірності, які трухнявіли зсередини та розпадалися в порох. Усюди панував холод і смуток. Кожне створіння прагло притулитися до чогось, до чогось пригорнутися: до речей, одне до одного, але з цього виникали лише страждання й розпач.
Особливістю того, що побачив Ізидор, була скороминущість. Під барвистою зовнішньою оболонкою все об’єднувалось у розпаді, загниванні та знищенні.
Час Івана Мукти
Іван Мукта ознайомив Ізидора з найважливішими речами.
Почав з того, що показав йому світ без Бога.
Потім повів його до лісу, де ховали розстріляних німцями партизанів. Більшість тих чоловіків Ізидор знав. Тепер у нього піднялася температура, він лежав у холодній спальні на ліжку сестри. Міся не хотіла впускати до нього Івана Мукгу.