— Франеку, — прошепотіла вона.
Він повернув голову й, не сповільнюючи кроку, подивився на неї. Простяг до неї руку. Його губи ворухнулись, але Женовефа не почула жодного слова.
Вона бачила їх увесь день, до вечора, і процесія не меншала. Коли заплющила очі, мерці рухалися так само, як і перед цим. Вона знала, що Бог теж придивляється до них. Бачила його обличчя — було чорне, страшне, повне шрамів.
Час дідича Попельського
Року сорок шостого дідич Попельський ще мешкав у теремі, хоч уже й відомо було, що довго це не триватиме. Його дружина вивезла дітей до Кракова і тепер курсувала туди й назад, готуючи переїзд.
Їй здавалося, ніби чоловікові байдуже до того, що діється навколо. Він грав. Сидів у бібліотеці цілими днями й ночами. Спав на тапчані. Не перевдягався, не голився. Коли його дружина їздила до дітей, нічого не їв. Часом по три й чотири дні. Не відчиняв вікон, не відгукувався, не виходив на прогулянку, навіть не сходив наниз. Раз чи двічі приїжджали до нього з повіту в справі націоналізації. Вони мали портфелі, повні наказів і печаток. Цього разу гримали в двері та шарпали дзвінок. Тоді він підійшов до вікна, поглянув на них згори і потер руками.
— Все справджується, — мовив хрипким, відвиклим од мовлення голосом. — Переходжу на наступне поле.
Іноді дідич Попельський мав потребу в своїх книжках.
Гра вимагала різноманітної інформації, та з цим не було проблем — все міг віднайти у власній бібліотеці. Позаяк у Грі істотну роль відігравали сни, то дідич Попельський навчився снити на замовлення. Мало того, поволі отримував над снами контроль, робив у них те, що хотів, зовсім по-іншому, аніж у житті. Свідомо снив на задану тему й одразу ж так само свідомо будив себе, немовби пролазив крізь дірку в огорожі. Потребував хвилини, аби прийти до тями, а потім починав діяти.
Отож Гра давала йому все, в чому мав потребу, і навіть більше. Нащо виходити з бібліотеки? Тим часом чиновники з повіту забрали й ліси, лісосіки, орні ґрунти, ставки та луки. Вони надіслали листа, в якому інформували його як громадянина молодої соціалістичної держави, що йому більше не належать цегельня, тартак, винокурня та млин. Зрештою, також і терем. Були такі ласкаві, що визначили йому навіть термін передачі майна. Його дружина спочатку плакала, потім молилася, нарешті почала спаковувати речі. Вона нагадувала свічку, була така бліда й худа, наче віск. Нараз посивіле волосся світилось у напівмороці дому зимним, блідим світлом.
Дідичка Попельська не мала претензій до чоловіка, він просто збожеволів. Хвилювалася, що змушена сама вирішувати, що можна взяти, а що залишити. Однак коли під’їхала перша машина, дідич, блідий і зарослий, зійшов наниз з двома валізками в руках. Не хотів показувати, що в них.
Дідичка побігла нагору й мить пильно оглядала бібліотеку. Мала враження, ніби нічого не бракує, не було жодного порожнього місця на полицях, не рушено жодної картини, дрібнички, нічого. Гукнула робітників, і вони почали скидати книжки в картонні коробки, не перебираючи. Потім, аби швидше, згрібали їх з полиць цілими рядами. Книжки розпростали свої непридатні для лету крила і безвладно падали на купу. Коли забракло коробок, робітники дали решті книжок спокій, забрали повні коробки й пішли собі. Лиш пізніше виявилося, що вони взяли все від А до L.
У цей час дідич Попельський стояв біля машини і з задоволенням удихав свіже повітря, яке п’янило його після місяців сидіння в кімнаті. Хотілося сміятись, радіти, танцювати — кисень бушував у його згуслій млявій крові та розпирав присохлі артерії.
— Все достоту так, як має бути, — промовив він у машині до дружини, коли їхали Гостинцем до Кельцької дороги. — Все, що діється, — то на краще.
А потім додав щось таке, що й шофер, і робітники, і дідичка промовисто перезирнулися:
— Вісімку треф розстріляно.
Час Гри
У книжечці «Ignis fatuus, себто Повчальна гра на одного грача», що є інструкцією Гри, Четвертий Світ описує ось така історія:
«Бог творив Четвертий Світ у забутті, що несло йому полегшення в його божих стражданнях.
Створивши людину, він прийшов до тями — таке враження це справило на нього. Отож занехаяв подальше творення світу — бо хіба могло бути щось досконаліше? — й тепер, у своєму божому часі, захоплювався власним творінням. Що глибше сягав погляд Бога в людську сутність, то пристрасніше розгорялася в нього любов до людини.
Однак людина виявилася невдячною, вона зайнялась обробітком землі, плодінням дітей і не звертала уваги на Бога. Тоді в божому розумі виник смуток, з якого сочилася пітьма.