Колоска виринула з темряви відчинених дверей з вузликом, повним зерна. Дивилася на щось за Женовефиними плечима, її обличчя проясніло.
— Мазунко, — проказала Колоска до Місі, яка підійшла до паркану.
— А де твоя дитина? — спитала Женовефа.
— Померла.
Женовефа простягла їй паляницю, але Колоска підійшла надто близько і, забираючи паляницю, припала губами до її вуст. Женовефа шарпнулась, Колоска засміялася й поклала паляницю в свій клунок. Міся розплакалася.
— Не плач, мазунко, твій татусь уже йде до тебе, — пробубоніла Колоска й пішла в бік села.
Женовефа терла фартухом губи, так що вони аж спаленіли.
Цього вечора їй було важко заснути. Колоска не могла помилятися. Колоска відала майбутнє, це знали всі.
А з наступного дня Женовефа почала чекати. Але не так, як досі. Тепер вона чекала з години на годину. Ховала картоплю під перину, щоб була гарячою. Розстеляла ліжко. Наливала води у миску для гоління. Складала на крісло Міхалову одежу. Чекала так, наче Міхал пішов до Єшкотля по циґарки й зараз має повернутися.
Вона чекала так усе літо, осінь і зиму. Не віддалялася від будинку, не ходила до костьолу. В лютому повернувсь дідич Попельський і завдав роботу млинові. Звідки він узяв зерно — не відомо. І позичав селянам зерно на засів. У Серафинів народилася дитина, дівчинка, і всі визнали це за прикмету того, що настане війні кінець.
Женовефа мусила найняти нових людей до млина, бо більшість колишніх робітників не повернулася з війни. Дідич порекомендував їй на посаду економа і помічника Неджелю з Волі. Неджеля був беручкий і добросовісний. Крутився між горою і низом, покрикував на селян. Крейдою записував на стіні рахунок змелених мішків. А коли до млина приходила Женовефа, Неджеля рухався ще швидше і кричав ще голосніше. При цьому погладжував ріденькі вусики, які нічим не нагадували пишних Міхалових вусів.
Женовефа неохоче вилазила з хати. Тільки в справах найнеобхідніших — помилка в квитанціях на зерно, зупинка млина.
Якось, коли шукала Неджелю, побачила хлопців, що носили мішки. Вони були голі до пояса, а торси мали запорошені борошном, наче великі рогалики. Мішки заступали їхні голови, здавалися вони, отож, однаковими. Вона бачила в них не молодого Серафина чи Маляка, а — чоловіків. Голі торси брали в полон її погляд, будили неспокій. Мусила відвернутись і дивитися куди-інде.
Якогось дня Неджеля прийшов із єврейчуком. Хлопець був дуже молодий, не більше ніж сімнадцяти років. Мав темні очі та чорне кучеряве волосся. Женовефа побачила його губи — великі, красиво окреслені, темніші, аніж усі ті, які вона знала до цього.
— Прийняв ще одного, — сказав Неджеля й наказав хлопцеві долучитися до вантажників.
Женовефа розмовляла з Неджелею неуважно, а коли він підійшов, знайшла причину, аби лишитися. Бачила, як хлопець зняв полотняну сорочку, дбайливо згорнув її й повісив на бильця сходів. Захвилювалася, коли побачила його голі груди — сухі, хоч добре збудовані, смагляву шкіру, під якою пульсувала кров і билося серце. Повернулася додому, але відтоді часто знаходила привід для того, щоб зійти до млина, де приймали й видавали мішки з зерном чи борошном. Або приходила в обідню пору, коли чоловіки сходилися до страви. Дивилась на їхні спини, запорошені борошном, жилаві руки і вологе від поту полотно штанів. Мимоволі шукала поглядом серед них цього одного, а коли знаходила, вона відчувала, як в обличчя вдаряє кров, як робиться гаряче.
Той хлопець, той Елі — чула, як його звали, — будив у ній страх, неспокій, сором. Коли вона його бачила, серце починало гупати, а подих прискорювався. Намагалась дивитися байдуже й холодно. Чорне кучеряве волосся, великий ніс і дивні темні губи. Темна волосяниста тінь пахви, коли витирав з обличчя піт. Перевалювався з ноги на ногу, коли йшов. Кілька разів Елі зустрів її погляд і сполошився, наче звіря, котре підійшло занадто близько. Нарешті вони зіштовхнулись у вузьких дверях. Женовефа усміхнулася до нього.
— Принеси мені мішок борошна додому, — сказала вона.
Відтоді вона перестала виглядати чоловіка.
Елі поставив лантух на підлогу й зняв полотняну шапку. М’яв її в запорошених руках. Женовефа подякувала йому, але він не пішов: стояв і кусав губи.
— Хочеш узвару?
Елі підтакнув. Вона простягла йому горнятко і дивилась, як він п’є, опустивши довгі, дівочі вії.
— Маю до тебе прохання…
— Ну?
— Прийди ввечері нарубати дров. Зможеш?
Елі кивнув головою й вийшов.
Женовефа чекала весь полудень. Заколола волосся й довго дивилася на себе в дзеркало. Згодом, коли він прийшов і заходився рубати дрова, вона винесла йому молока та хліба. Елі сів на пень і їв. Сама не знаючи чому, Женовефа розповіла йому про Міхала на війні. Елі сказав: