Скілер дуже обережно обернувся і кинув погляд на найближчу діжку. Запахи в приміщенні змінилися: він відчув, як крізь стару деревину сочиться чисте золото. Не без остороги він дістав з-під стійки маленьку склянку і випустив у неї кілька крапель темно-золотавої рідини, замислено подивився крізь склянку на світло, кілька разів збовтав, понюхав і осушив склянку одним ковтком.
Його обличчя не змінилося, хоча очі зволожилися, а горлянка затремтіла. Його дружина та Еск побачили, як на його чолі виступили бісеринки поту. Минуло десять секунд: він явно йшов на якийсь героїчний рекорд. Кажуть, з вух у нього йшла пара — але це може бути пізнішою вигадкою. Його пальці вибивали по шинквасу якийсь чудернацький ритм.
Нарешті Скілер ковтнув, і, схоже, прийнявши якесь рішення, поважно обернувся до Еск та спитав:
— Ц’ т’ шч’ й’ дм’ю?
Він насупився, знову проганяючи речення в голові, і зробив другу спробу:
— Й’ т’ ц’ зр’бл’а?
Нарешті він здався.
— Ц’ д’во!
Його дружина форкнула і взяла склянку з його безсилої руки. Понюхала, обвела поглядом бочки — всі десять — і подивилася просто в його розфокусовані очі. Вони синхронно і безмовно спробували підрахувати ціну шестиста галонів бренді з білих гірських персиків, потрійної очистки — і виявили, що не знають таких чисел.
Пані Скілер метикувала швидше за свого благовірного. Вона нахилилася і всміхнулася Еск, яка надто стомилася, щоби примружитись у відповідь. Усмішка вийшла так собі, бо пані Скілер не мала в цьому достатнього досвіду.
— Як ти тут опинилася, дівчинко? — спитала вона голосом, що мав викликати думки про пряничні будиночки та брязкіт дверцят великої печі.
— Я була з Бабунею і загубилася.
— І де ж твоя бабуня, крихітко? — ляснули дверцята ще раз. На всіх мандрівників у лісах метафор очікувала важка ніч.
— Десь є, гадаю.
— Чи не хочеш лягти поспати у великому, теплому, м’якому ліжку?
Еск із вдячністю поглянула на неї й кивнула — хоча їй і здалося, що обличчя жінки чимось скидалося на мордочку голодного тхора.
Маєте рацію: щоб дати раду цьому, випадкового лісоруба буде замало.
Між тим, Бабуня була лише за дві вулиці звідти. І, з погляду пересічних людей, вона теж загубилася. От тільки сама вона дивилась на справу інакше: сама вона знала, де перебуває — просто цього не знали інші.
Як уже сказано вище, відчути за допомогою чарів людину значно складніше, ніж, припустімо, лисицю. Людська свідомість сприйняла б це як наклеп, і неминуче поцікавилася б, чому. Зараз пояснимо.
Свідомість тварин — проста, а відтак, її легко відчути. Тварини не гають часу на те, аби розкласти те, що вони відчувають, на складові, а потім шкодувати про ті складові, які загубилися. Уся пишнота Всесвіту чітко і ясно виражена для них у такому переліку: а) те, з чим можна спаруватись, б) те, що можна з’їсти, в) те, від чого потрібно втікати, г) каміння. Це вивільняє свідомість від непотребу і дозволяє спрямувати всі думки на те, що є дійсно важливим. Коротше кажучи, нормальна тварина ніколи не надумається йти й одночасно жувати жувальну гумку. Тим часом пересічна людина, зі свого боку, постійно думає про все на світі, і то на всіх рівнях одночасно, та ще й зважає на десятки біоритмів та календарів. Вона думає про те, що потрібно сказати, про те, що думає насправді, про те, що просто думає, про думки щодо власних думок, і це ще не кажучи про цілий оркестр думок, яких людина взагалі не усвідомлює! З точки зору телепата, людське мислення — це просто білий шум, це — залізничний вокзал, де одночасно говорять усі гучномовці, це — радіо, що мовить одразу на всіх коротких хвилях, причому деякі програми заборонено законодавством, і випускають їх пірати, крутячи непристойних пісень у закритих для цивільного мореплавства морях.
Намагаючись віднайти Еск лише за допомогою чарів, Бабуня все одно що шукала голку в скирті сіна.
Не те щоб їй це вдалося — але спалахи тисяч думок, що взаємно підсилювались, таки переконали її, що світ і насправді влаштовано так по-дурному, як вона завжди й вважала.
Вона зустріла Гільту на розі вулиці. Та мала при собі мітлу: ідеальний інструмент для пошуку з повітря — щоправда, з певною обережністю, бо хоча мешканці Огулана були фанатами «Міцномазі», летючі відьми не зовсім вписувалися у їхню картину світу. Гільта була у кепському гуморі.
— Ані сліду не бачу, — сказала Бабуня.
— А до річки не ходила? Раптом вона туди впала?
— Та вона б миттю вистрибнула назад. До того ж вона вміє плавати. Гадаю, ховається вона від нас, хай їй грець.
— І що ж робити?
Бабуня обдарувала співрозмовницю спопеляючим поглядом.
— Гільто Козолуп, ганьба тобі за таке боягузтво! Невже у мене стурбований вигляд?
Гільта глипнула на неї.
— Так. Трохи. Ти губи стиснула.
— Я просто зла!
— На ярмарок зазвичай приїздять цигани. Вони могли її схопити.
Щодо городян Бабуня вірила всьому, але на циганах вона зналася краще.
— Тоді вони ще довбанутіші, ніж я завжди думала, — кинула вона. — Слухай, у неї ж є костур.
— І що? — спитала Гільта, ледь не плачучи.
— По-моєму, ти не зовсім утямила, що я тобі казала, — жорстко промовила Бабуня. — Нам слід просто повернутися до тебе й почекати.
— Почекати на що?!
— На крики чи вибухи, чи вогняний дощ, коротше, щось таке, — пояснила Бабуня без особливої впевненості.
— Який жах!
— Твої земляки самі напросилися. Ну ж бо, уперед, став чайника.
Гільта занепокоєно поглянула на неї, осідлала свою мітлу і повільно та уривчасто зникла в тінях між димарів. Якби відьомські мітли були автомобілями, ця конкретна мітла була б «Morris Minor» із поділеним переднім вікном[8].
Бабуня провела її поглядом і рушила слідом, переступаючи калюжі. Вона була твердо впевнена: її на такому причандаллі не бачитиме ніколи й ніхто.
Еск лежала у великому, м’якому й дещо вологому ліжку в мансарді «Мазурика». Попри втому, заснути вона не могла. По-перше, в ліжку було холодно. Вагаючись, Еск помізкувала, чи не ризикнути та зігріти ліжко чарами, але таки не наважилася. Як би обережно вона не експериментувала, опанувати чари вогню їй до пуття так і не вдалося: вони або не діяли зовсім, або діяли аж надто добре. В лісі навколо Бабуниного будиночка чи не щокроку можна було провалитись у яму, випалену однією з помилково запущених вогняних куль; Бабуня любила повторювати, що навіть коли Еск не судилося стати чарівником, то копати криниці чи вигрібні ями вона зможе завжди.
Дівчинка перевернулася, намагаючись не звертати уваги на легкий грибний запах постілі. Понишпоривши в темряві, вона намацала костур, спертий на бильце ліжка. Пані Скілер наполегливо намагалася забрати його, але Еск учепилася в костур мертвим хватом. Все-таки це була єдина річ, яка точно належала їй.
Відполірована поверхня з дивним різьбленням чомусь заспокоювала. Еск заснула, і їй снилися браслети, дивні клунки та гори, і далекі зірки над горами, і холодна пустеля, де дивні істоти скрадалися сухим піском і дивилися на неї фасетками очей... На сходах щось рипнуло. І знову. А потім запала тиша — та задушливо-волохата тиша, яка виникає, коли хтось завмирає, аби не видати жодного звуку. Двері розчахнулися. Скілер окреслився в дверному отворі, як чорна-чорна тінь на тлі світла свічок, а перед тим, як він якомога тихше пройшов навшпиньки до ліжка, прошелестіла ледь чутна коротка розмова. Від першої невдалої спроби схопити костура той ковзнув убік, але Скілер швидко вхопив його і дуже-дуже обережно перевів подих. Саме тому господар «Мазурика» вже майже не мав повітря, щоб зойкнути, коли костур і справді ворухнувся — всіма своїми м’язами, лускою, кільцями...
Еск схопилася й сіла на ліжку саме вчасно, аби побачити, як Скілер скочується вниз сходами, відчайдушно намагаючись струсити з рук щось невидиме. Коли він звалився просто на дружину, почувся ще один зойк. Костур зі стуком упав на підлогу й лежав там, слабко сяючи октарином[9].
8
Британська модель, дуже схожа на радянський «Запорожець» початку 1960-х років. —
9
Октарин — восьмий колір веселки у Дискосвіті, або колір магії, який можуть бачити лише чарівники, прості смертні його не розрізняють. —