— Все налагодиться саме собою, — люб’язно запевнив Біллет. — Чари привели мене сюди, чари подбають і про все інше. Як воно зазвичай і буває. Мені здається, чи я чув крик?
Коваль підняв погляд до стелі. Крізь плюскіт дощу він розрізнив звук пари новеньких легень, що працювали на повну потужність. Чарівник усміхнувся.
— Скажіть, нехай його принесуть сюди, — мовив він.
Кішка всілася і дуже зацікавлено подивилася на широкі двері кузні. Коли коваль підійшов до сходів і радісно гукнув нагору, вона зістрибнула на підлогу й неквапом пройшлася до протилежної стіни, муркочучи, як пилка в роботі.
На сходах з’явилася висока сива жінка, несучи в руках загорнутий у ковдру оберемок. Коваль поспіхом підвів її до чарівника.
— Але... — почала вона.
— Це дуже важливо, — з апломбом урвав коваль. — Що тепер, вельмишановний?
Чарівник підняв костур. Той був висотою в людський зріст, з чарівникове зап’ястя завтовшки, й укритий різьбленими візерунками, які, здавалося, змінювались, якщо на них поглянути — достоту ніби не хотіли, щоб їх можна було роздивитись.
— Дитина має взятися за нього, — сказав Стукк Біллет. Коваль кивнув, і, понишпоривши в згортку, віднайшов крихітне рожеве рученя. Він обережно скерував його до костура. Рука міцно схопилася за дерево.
— Але... — почала повитуха.
— Бабуню, все в порядку. Я знаю, що роблю. Вельмишановний, не звертайте уваги, просто вона відьма. Гаразд, — продовжив коваль. — Що тепер?
Чарівник мовчав.
— Що нам робити теп... — знову почав коваль і затнувся. Він нахилився і поглянув у обличчя старого. Біллет усміхався, але ніхто вже не зміг би сказати, чому.
Коваль сунув дитину назад до рук стурбованої повитухи. Потому, настільки обережно, наскільки міг, розігнув тонкі бліді пальчики. Костур на дотик виявився маслянистим, ніби зарядженим статичною електрикою. Саме дерево було майже чорним, але різьблення було дещо світлішим і різало око при спробі уважно його роздивитися.
— Задоволений? — спитала повитуха.
— Що? А. Так. По правді кажучи, так. Чому ж ні?
Вона відкинула ковдру. Коваль поглянув і сковтнув.
— О ні, — прошепотів він. — Він же сказав...
— А він що міг про це знати? — глузливо спитала Бабуня.
— Але він сказав, що це буде син!
— Хлопче, як на мене, це не схоже на сина.
Коваль гепнувся на табурет і обхопив голову руками.
— Що ж я накоїв? — простогнав він.
— Подарував світові першу жінку-чаклуна, — відповіла повитуха. — А хто се в нас такий холосий?
— Га?
— Я до дитини говорю.
Біла кішка замуркотіла й вигнула спину, ніби тручись об ноги давнього друга. Це було дивно, бо поряд нікого не було.
— Дурень я, дурень, — промовив голос, якого не міг почути жоден смертний. — Я ж гадав, чари самі знають, що робити.
— МОЖЛИВО, ТАК І Є.
— Якби я міг щось виправити...
— ШЛЯХУ НАЗАД НЕМАЄ. ШЛЯХУ НАЗАД НЕМАЄ, — сказав важкий, глибокий голос так, ніби зачинилися двері склепу.
Згусток порожнечі, що був раніше Стукком Біллетом, на мить замислився.
— Але в неї буде море проблем.
— ТАКЕ ЖИТТЯ. ПРИНАЙМНІ, НАСКІЛЬКИ Я ЧУВ — САМ БО, ЗВИЧАЙНО, НЕ ЗНАЮ.
— Як щодо реінкарнації?
Смерть завагався[4].
— ТОБІ ЦЕ НЕ СПОДОБАЄТЬСЯ, ЗАПЕВНЯЮ.
— Я чув, дехто це робить постійно.
— ПОТРІБНА ПРАКТИКА. МУСИШ ПОЧАТИ З МАЛОГО І РУХАТИСЯ ВГОРУ. ТИ Й УЯВЛЕННЯ НЕ МАЄШ, ЯК ЖАХЛИВО БУТИ МУРАХОЮ.
— Невже так погано?
— НЕ ПОВІРИШ. А З ТВОЄЮ КАРМОЮ Й НА МУРАХУ СПОДІВАТИСЯ НЕ ВАРТО.
Дитину віднесли назад до матері, а коваль лишився сидіти, невтішно спостерігаючи за дощем.
Стукк Біллет чухав кішку за вухом і думав про своє життя. Воно було довгим (одна з переваг чарівницького фаху), і він зробив чимало такого, про що йому неприємно було згадувати. Саме час...
— Я НЕ МОЖУ СТОВБИЧИТИ ТУТ ЦІЛИЙ ДЕНЬ, — із докором сказав Смерть.
Чарівник поглянув на кішку і вперше зауважив, який дивний вона тепер мала вигляд.
Живі часто нездатні оцінити, який складний на вигляд світ для небіжчиків. Адже коли смерть вивільняє ваш розум від гамівної сорочки трьох вимірів, вона відсікає його і від Часу, який є просто ще одним виміром. Тож хоча кішка, яка терлась об його невидимі ноги, поза всяким сумнівом була тією ж кішкою, яку він бачив кілька хвилин тому, вона також явно була крихітним кошеням і товстою напівсліпою старою кицькою, а ще — всіма проміжними стадіями.
І все це одночасно. Оскільки перша стадія була маленьких розмірів, тварина нагадувала білу котоподібну морквину — опис, яким доведеться задовольнитися, доки люди не винайдуть годящих чотиривимірних прикметників.
Кістлява рука Смерті м’яко торкнулася Біллетового плеча.
— ХОДІМО, СИНУ МІЙ.
— Я зовсім нічого не можу зробити?
— ЖИТТЯ — ДЛЯ ЖИВИХ. ДО ТОГО Ж ТИ ВІДДАВ ЇЙ СВІЙ КОСТУР.
— Це так. Що є, то є.
Повитуху звали Бабуня Дощевіск. Вона була відьмою. У Вівцескельних горах це було цілком прийнятним, і ніхто не говорив про відьом поганого слова. Принаймні, якщо хотів прокинутися вранці в тому ж тілі, в якому лягав спати.
Коваль продовжував похмуро вдивлятися в дощ, коли вона знову спустилася сходами й поплескала його по плечу рукою в бородавках. Він підняв погляд.
— Що ж мені робити, Бабуню? — спитав він, не в змозі приховати благання в голосі.
— Що ти зробив із тілом чаклуна?
— Поклав у повітці для дров. Це було правильно?
— Поки зійде, — жваво сказала вона. — А тепер ти повинен спалити костур.
Обоє обернулися й поглянули на важкий костур, що його коваль поставив у найтемнішому закутку кузні. Здавалося, він ось-ось погляне на них у відповідь.
— Але ж він чаклунський, — прошепотів коваль.
— І що?
— Він горітиме?
— Ніколи не бачила деревини, яка б не горіла.
— Мені здається, це неправильно!
Бабуня Дощевіск ляснула великими дверима кузні й сердито обернулася до нього.
— Послухай-но, Ґордо Ковалю! — сказала вона. — Жінки-чаклуни — це теж неправильно! Цей тип чарів не для жінок, це — чаклунські чари, книги, зірки й гемеметрія. Вона ніколи це не опанує. Хто чув про жінку-чаклуна?
— Ну, є ж відьми, — невпевнено сказав він. — І, я чув, заклинательки.
— Відьми — то геть інша справа, — відрубала Бабуня. — Це — чари від землі, а не від неба, і чоловік нізащо ними не оволодіє. А заклинательки взагалі не варті згадки. Послухай моєї поради: спали костур, поховай тіло й нікому не зізнавайся, що щось подібне взагалі відбулось.
Коваль неохоче кивнув, підійшов до горнила і качав міхи, доки не посипалися іскри. Потому він повернувся до костура. Той не вдалося навіть поворухнути.
— Я не можу його зрушити!
Він смикав дрючка, аж доки на лобі не виступив піт. Дрючок уперто відмовлявся ворушитись.
— Дай-но я спробую, — запропонувала Бабуня, сягаючи повз нього до костура.
Щось затріщало і в повітрі війнуло розпеченою жерстю. Коваль із тихим скавулінням кинувся через усю кузню до протилежної стіни, під якою раптом опинилася догори дриґом Бабуня Дощевіск.
— З тобою все гаразд?
Вона розплющила очі, схожі на два розлючені діаманти, й промовила:
— Ах, так? То он воно як?
— Що воно «як»? — перепитав геть збитий з пантелику Коваль.
— Допоможи мені, телепню. І принеси колун.
Її тон ясно давав зрозуміти, що краще послухатися. Коваль відчайдушно розкидав купу старого мотлоху в глибині кузні й видобув стару двогостру сокиру.
— Чудово. Тепер знімай фартуха.
— Навіщо? Що ти збираєшся робити? — здивувався коваль, явно перестаючи розуміти, що відбувається.
Бабуня роздратовано зітхнула.
— Бо це шкіра, бовдуре. Я обгорну її навколо руків’я. Вдруге на той самий трюк я не попадуся!
4
В Пратчетта Смерть — традиційно чоловічого роду, і «конструкція» серії «Дискосвіт», у кожному з романів якої фігурує Смерть, не дає змоги поміняти цю реальність. —