Коваль вибрався з важкого шкіряного фартуха і боязко передав його старій.
Вона обгорнула ним сокиру і на пробу помахала нею в повітрі. Потому Дощевіск, схожа у світлі розпеченого ковадла на павука, перетнула приміщення і, тріумфально хекнувши, із силою опустила лезо точно на центр костура.
Щось луснуло. Щось закричало, як куріпка. Щось гримнуло. Запала тиша.
Коваль, не ворухнувши головою, повільно простягнув руку й торкнувся леза. На руків’ї його вже не було. Воно увіп’ялося в двері, прихопивши шматочок ковалевого вуха.
Бабуня, з дещо невпевненим виглядом після такого удару по цілком нерухомій цілі, втупилася в уламок дерева в своїх руках.
— Н-н-ну, — затинаючись, промовила вона. — В т-т-таком-му р-разі...
— Ну ні, — твердо сказав Коваль, потираючи вухо. — Що б ти не запропонувала — ні. Забудь. Я сховаю його серед мотлоху. Ніхто й не помітить. Кинь це. Це ж просто дрючок.
— Просто дрючок?
— Маєш кращі ідеї? Такі, щоб я не залишився без голови?
Вона пильно подивилася на костур, який, схоже, не звернув на це ані найменшої уваги.
— Поки що ні, — зізналася вона. — Але дай мені трохи часу...
— Гаразд, гаразд. Але зараз маю купу справ — непоховані чаклуни, знаєш, усяке таке...
Коваль витягнув з-за задніх дверей лопату й завагався.
— Бабуню...
— Що?
— Ти не знаєш, як саме слід ховати чаклунів, щоб їм це подобалось?
— Знаю!
— І як же?
Бабуня Дощевіск на мить затрималася біля початку сходів.
— Неохоче.
Пізніше, коли останній промінь повільного світла полишив долину, на землю м’яко опустилася ніч, а у всіяному зірками небі засяяв блідий, умитий дощами місяць, у темному садку за кузнею можна було почути то брязкіт лопати об випадковий камінь, то приглушену лайку.
Перша у цьому світі жінка-чарівник спала в колисці на другому поверсі, і їй не снилося нічого особливого.
Біла кішка куняла на персональному лежаку поблизу горнила. Єдиним звуком у кузні було потріскування жарин, що хололи під шаром попелу.
Костур, як і хотів, лишався в кутку, огорнутий темрявою, яка видавалася дещо темнішою, ніж звичайна темрява.
Час минав — у чому, загалом, і полягає його робота.
Щось тихо задзвеніло, кузнею пролетів вітерець. Незабаром кішка сіла і почала з цікавістю спостерігати.
Настав світанок. Тут, у Вівцескельних горах, світанки завжди вражали, особливо після того, як буря прочистить повітря. З долини, де розташувалися Міцні Горішки, можна було бачити нижчі гори та передгір’я, забарвлені в пурпурове й оранжеве ранковим світлом, що повільно стікало по них (адже у надпотужному чародійському полі Дискосвіту світло рухається саме повільно), а над безкраїми рівнинами вдалині все ще каламутилася тінь. Ще далі вряди-годи поблискувало море. Власне кажучи, звідси можна було бачити аж до краю світу. Це не поетичне перебільшення, а залізобетонний факт: адже цей світ однозначно плаский, і, як відомо, його несуть через космос чотири слони, які й самі стоять на панцирі Великого А’Туїна, гігантської Небесної Черепахи.
Мешканці Міцних Горішків прокидаються. Коваль щойно прийшов до кузні і виявив, що вона така охайна, якою не була вже років сто: всі інструменти на своїх місцях, підлогу заметено, а горнило готове до роботи, як новеньке. Ось він сидить на ковадлі, яке чомусь опинилося під стіною навпроти, дивиться на костур і щосили намагається думати.
Протягом подальших семи років не відбувалося нічого цікавого, коли не рахувати того, що в садку біля кузні одна яблуня виросла значно вищою за решту, й саме на цю яблуню постійно видиралася дівчинка — шатенка з діркою між передніми зубами та з рисами обличчя, які обіцяли стати в майбутньому якщо не красивими, то, щонайменше, привабливими.
Ім’я їй було Ескарина, для чого не було особливих підстав, хіба що крім того, що її матері подобалося звучання цього слова. І хоча Бабуня Дощевіск уважно стежила за нею, вона так і не помітила аніякісінького сліду чародійства. Авжеж, дівчинка значно більше, ніж інші дівчатка, лазила по деревах та з галасом гасала двором — але дівчинці, яка живе поруч із чотирма старшими братами, багато чого можна пробачити. Врешті-решт відьма почала заспокоюватися, дедалі більше запевняючи себе, що чародійство до малої не приклеїлося.
От тільки чародійство — воно як граблі, що лежать у високій траві.
Настала чергова зима, й вона була суворою. Хмари купчилися довкола Вівцескель, як величезні вгодовані вівці, наповнюючи ущелини снігом і перетворюючи діброви на безмовні та темні печери. Перевали завалило, і нові каравани могли прийти лише навесні. Міцні Горішки перетворилися на острівець тепла та світла.
Якось за сніданком мама Еск сказала:
— Я непокоюся через Бабуню Дощевіск. Щось давно її не видно...
Коваль зиркнув на неї поверх ложки з вівсянкою.
— А я ні, — сказав він. — Вона...
— Вона носата! — втрутилася Еск.
Обоє батьків втупились у неї.
— Немає жодних підстав так висловлюватися! — строго заявила матір.
— Але тато каже, що вона вічно пхає свого...
— Ескарино!
— Але він...
— Тобі що сказано?
— Але ж він справді казав, що вона...
Коваль нахилився і ляснув її по сідниці. Не дуже сильно — але негайно про це пошкодував. Авжеж, сини отримували від нього й ляща, і навіть ременя (коли на нього заслуговували).
Проблема з донькою полягала в тому, що вона мала дратівливу звичку сперечатися навіть тоді, коли суперечку слід було давно завершити. Це завжди збивало його з пантелику.
Мала розревілася. Коваль, сердитий сам на себе, встав і, важко ступаючи, рушив до кузні. Раптом звідти почувся гучний тріск, а потім — глухий удар.
Його знайшли непритомним на підлозі. Потім він завжди стверджував, що вдарився головою об одвірок — але це було б досить дивно, враховуючи те, що на зріст коваль був невисокий, і раніше завжди проходив до кузні без перешкод. Хай там як, він був упевнений, що ця прикрість не мала жодного зв’язку з майже непомітним порухом у найтемнішому закутку кузні.
Невідь-чому ці події визначили весь той день. Того дня скрізь бився посуд, усі плутались одне в одного під ногами і безпричинно дратувалися. Есчина мама розбила кухля, що належав ще її бабусі, а на горищі попрів цілий ящик яблук.
Горнило в кузні згасло, і його ніяк не вдавалося роздмухати. Старший син Джаймс Ковальчук послизнувся на втоптаному снігу й сильно забив собі руку. Біла кішка — чи хтось із її нащадків, адже кішки вели власне, окреме та багатогранне життя на сіннику поряд із кузнею — видряпалася на буфет і нізащо не хотіла спускатися. Навіть небо тиснуло, наче старезний матрац, а повітря, попри снігопад, видавалося задушливим.
Через перенапружені нерви, нудьгу та кепський настрій сама атмосфера, здавалося, гула, ніби перед грозою.
— Так! З мене годі! — вигукнула мама Еск. — Церне, підіть-но з Ґальтою й Еск до Бабуні, та... А де Еск?!
Двоє молодших синів, що без особливого захвату борюкалися під столом, підняли голови.
— Пішла в садок, — сказав Ґальта. — Знову.
— То заберіть її та йдіть уже!
— Але ж мороз!
— І знову сніг починається!
— Вам іти тільки милю, дорога чиста, і взагалі, хто це в нас одразу помчав надвір, щойно випав перший сніг? Забирайтесь і не повертайтеся, доки у вас не покращає настрій.
Еск, як виявилося, сиділа на розвилці великої яблуні. Хлопці не дуже любили це дерево. По-перше, воно так обросло омелою, що здавалося вкритим листям навіть серед зими. По-друге, його плоди були дрібними, кислючими й за одну ніч перетворювалися на гниляки, в яких роїлися оси. Нарешті, хоча видряпатися на нього було наче й неважко, у найнесподіваніший момент на ньому ламалися гілки чи воно просто вислизало з-під ніг. Церн запевняв, що якось одна гілка зламалася саме для того, щоб його скинути. Але дерево цілком толерувало Еск, і та мала звичку сидіти на ньому, коли її що-небудь стомлювало, або діставало, або їй просто хотілося побути на самоті. Хлопці відчували, що природне право кожного старшого брата трохи помордувати сестричку закінчувалося біля коренів цієї яблуні. Тому вони кинули в Еск сніжкою. Сніжка не влучила.