— Один шанс на мільйон, — сказала вона, — спрацьовує дев’ять разів з десяти.
Грози бувають відверто театральними, самі лиш спалахи в небі та металевий гуркіт грому. Бувають тропічними й задушливими, з пристрастю до гарячого вітру та кульових блискавок. Але ця гроза прийшла з рівнин навколо Округлого моря, і головна її мета полягала в тому, щоб вилити на землю якомога більше дощу. Це була гроза з таких, які змушують припустити, що небо наковталося сечогінного засобу.
Грім і блискавки лишалися тлом, забезпечуючи щось на кшталт масовки, а зіркою шоу був дощ. Він відбивав чечітку по землі.
Територія Академії спускалася до самісінької річки. Вдень вона була чітко розпланованим комплексом гравієвих доріжок та живих огорож, але посеред сирої буремної ночі здавалося, що огорожі пересунулися, а доріжки просто забралися геть, щоб не мокнути.
Слабке чаклунське світло ледь жевріло серед листя, на яке лилася вода. Втім, більша частина води успішно пробивала собі шлях на землю.
— А ви не можете засвітити одну з отих чарівничих вогняних куль?
— Пані, я вас прошу.
— Ви впевнені, що вона йшла саме тут?
— Якщо я не заблукав, тут унизу є щось на кшталт причалу.
Почувся звук масивного тіла, що втрапило в кущі, а потім — сплеск.
— Принаймні, річку я знайшов.
Бабуня Дощевіск вдивилася у вогку темряву. Вона чула ревіння і нечітко розрізняла білі баранці піни на воді, що піднімалася. Крім того, вона гостро відчувала запах Анку, який змушував припустити, що кілька армій використали річку спершу як пісуар, а потім — як цвинтар.
До неї з плюскотінням наблизився пригнічений Прямокут.
— Дурість це все, — сказав він. — Без образ, пані, але в таку повінь костур знесе в море. А я помру від холоду.
— Більше, ніж зараз, ви вже не намокнете. Просто ви не вмієте ходити під дощем.
— Перепрошую?
— Ви горбитеся, ви опираєтеся; це неправильно. Треба... ну, проходити між краплями.
І справді, Бабуня мала не такий уже й мокрий вигляд.
— Я це врахую. Ходімте, пані. Я обираю ревіння вогню в каміні та скляночку чого-небудь гарячого й шкідливого для здоров’я.
Бабуня зітхнула.
— Навіть не знаю. Я якось чекала, що костур стирчатиме з мулу чи ще щось таке. А не саму всю цю воду навколо.
Прямокут лагідно поплескав її по плечу.
— Можливо, ми можемо зробити що-небудь ін... — почав він, але його перервали черговий спалах блискавки та удар грому.
— Я кажу, можливо, ми... — почав він знову.
— Що це там таке? — урвала Бабуня.
— Де саме? — спантеличено спитав чарівник.
— Посвітіть мені!
Чарівник із хлюпанням зітхнув і простягнув руку. Над пінистою поверхнею води промчав спалах золотого вогню і з шипінням зник.
— Он там! — тріумфально вигукнула Бабуня.
— Це просто човен, — пояснив Прямокут. — Хлопчаки використовують їх влітку...
Швидко, наскільки міг, він пошкандибав за рішучою постаттю відьми.
— Ви ж не думаєте спускати його такої ночі, — сказав він. — Це безумство!
Бабуня крокувала далі, ковзаючись на мокрих дошках причалу, який уже майже зник під водою.
— Ви ж нічого не тямите в човнах! — запротестував Прямокут.
— Тоді мені доведеться вчитися швидко, — спокійно відповіла вона.
— Але я востаннє плавав на човні ще хлопцем!
— Я ж не просила вас зі мною плисти. Гострий кінець — це перед?
Прямокут застогнав.
— Усе це дуже шляхетно, — сказав він. — Але чи не можемо ми почекати до ранку?
Спалах блискавки освітив Бабунине обличчя.
— Мабуть, не можемо, — визнав Прямокут. Він обережно прошкандибав до кінця причалу й підтягнув до себе маленького човна. Щоб спуститися в нього, знадобилося неабияке везіння, але врешті-решт чарівник подужав це завдання і почав намацувати в темряві швартов.
Човен відійшов від берега і поплив за течією, повільно розвертаючись.
Човна хитало на неспокійній хвилі. Бабуня вчепилася за банку й вичікувально подивилася крізь морок на Прямокута.
— Ну? — сказала вона.
— Що «ну»? — запитав Прямокут.
— Ви казали, що тямите в човнах.
— Ні. Я казав, що це ви нічого в них не тямите.
— Ох.
Вони ледве втрималися, коли човен важко похилився на борт, але дивом вирівнявся, і течія потягла його вперед кормою.
— Коли ви сказали, що востаннє плавали на човні ще хлопцем... — почала Бабуня.
— Здається, мені було років два.
Човен потрапив у вир, крутнувся й рушив упоперек течії.
— А я думала, хлопчаком ви просто не вилазили з човнів.
— Я народився в горах. У мене, коли хочете знати, навіть на мокрій траві починається морська хвороба, — заявив Прямокут.
Човен сильно вдарився об притоплену колоду, і ніс залило невеликою хвилею.
— Я знаю одне заклинання, щоб не потонути, — жалюгідно додав чарівник.
— Я дуже рада.
— Тільки говорити його треба, стоячи на суходолі.
— Роззувайтеся, — наказала Бабуня.
— Що?
— Роззувайся, чоловіче!
Прямокут неспокійно засовгався.
— Що ви надумали? — спитав він.
— Вода має бути ззовні човна, це я точно знаю! — Бабуня вказала на темні хвильки, що хлюпали на дні човна. — Набирайте воду черевиками й виливайте за борт!
Прямокут кивнув. Він почувався так, ніби останні кілька годин пливе за течією, не торкаючись берегів, і на мить його сповнило на диво заспокійливе відчуття, що його життя цілковито вийшло з-під його контролю, тож, що б не сталося, ніхто не зможе його ні в чому звинуватити. Те, що він вичерпує воду черевиками посеред повені, опівночі, в компанії особи, яку він міг би хіба що назвати жінкою, здавалося настільки логічним, наскільки це взагалі було можливо за подібних обставин.
«В компанії непересічної постаті», — сказав десь у глибині його свідомості голос, який він зазвичай ігнорував. Щось у тому, як вона використовувала обшарпану мітлу, щоб стернувати в неспокійних водах, будило давно забуті ділянки його підсвідомості.
Звичайно, він не був упевнений у непересічності Бабуниної постаті як такої, враховуючи дощ, вітер та звичку відьми вдягати цілий гардероб. Прямокут невпевнено відкашлявся. Непересічна постать у метафоричному сенсі, вирішив він.
— Е-м-м, слухайте, — сказав він. — Усе це дуже шляхетно, але розгляньмо факти — я маю на увазі швидкість дрейфу і все таке, гаразд? Костур уже могло віднести на милі в океан. Він може ніколи більше не досягти берега. Він міг навіть упасти у Краєпад.
Бабуня, яка уважно розглядала поверхню води, обернулася.
— А ви не могли б подумати про щось інше — таке, що нам допомогло б? — поцікавилася вона.
Кілька секунд Прямокут мовчки вичерпував воду.
— Ні.
— Ви коли-небудь чули, щоб хтось повертався звідти, де зараз Еск і Саймон?
— Ні.
— Тоді нам варто йти до кінця, чи не так?
— Ніколи не любив океан, — пожалівся Прямокут. — Його треба замостити плиткою. Там водяться жахливі істоти, в самісінькій глибині. Огидні морські чудовиська. Принаймні, так кажуть.
— Вичерпуй воду, юначе, бо отримаєш шанс сам переконатися, правда це чи ні.
Над їхніми головами вперед-назад перекочувалася гроза. Тут, над річковою долиною, вона почувалася не в своїй тарілці; її місце було у Вівцескелях, де вміють цінувати добрячу грозу. Вона з гарчанням шукала хоч невисокого пагорба, аби пожбурити в нього блискавку.
Злива прищухла, перетворившись на тихе дріботіння дощу — такий дощ цілком може тривати кілька днів. Ще й з моря на допомогу йому прибув туман.
— Якби ми мали весла, то могли б гребти — коли б знали, куди пливемо, — сказав Прямокут.
Бабуня не відповіла.
Чарівник вилив за борт ще кілька черевиків води, і йому спало на думку, що золоте облямування його мантії, мабуть, більше ніколи не буде таким, як раніше. Добре було б сподіватися, що коли-небудь це знову матиме значення.
— Ви випадково не знаєте, в якій стороні від нас Осердя? — поцікавився він. — Просто підтримую розмову, коли що.