І, на жаль, це не була звичайна дощова вода. Вона мала справжню особистість, яскраво виражений характер, якого вода набуває після довгих мандрів по глинистій місцевості. Вона мала щільність питомо Анкської води: надто густа, щоб її пити, й надто рідка, щоб її орати.
Річка підмила береги, і тепер мільйони струмочків вливалися в неї, дорогою затікаючи в підвали Академії та граючись у хованки під вуличною плиткою. Час від часу звідки-небудь лунав приглушений вибух від того, що які-небудь забуті чари в затопленому підземеллі замикало, і вони вивільняли свою енергію.
Тритл був зовсім не в захваті від деяких найнеприємніших з вигляду бульбашок, що з шипінням спливали на поверхню води.
Він укотре подумав, як чудово було б належати до тих чарівників, які мешкають де-небудь у маленьких печерах, збирають трави, думають про вічне і розуміють совину мову. Хоча печера могла виявитися сирою, трави — отруйними, а сам Тритл за життя так міг би й не допетрати, що значить «думати про вічне».
Він незграбно зліз зі столу і похлюпав по темних бурхливих водах. Що ж, він зробив усе, що міг. Він навіть спробував залучити старших чарівників до ремонту стелі чарами, але почалася загальна суперечка з приводу того, які саме заклинання використовувати, і врешті-решт усі дійшли згоди, що це в кожному разі завдання для ремісників, а не для чарівників.
«Чарівники є чарівники, — похмуро розмірковував він, бредучи під арками, з яких рясно крапало, — вічно досліджують абстрактне, але ніколи не помічають конкретного — особливо в плані робіт по господарству. До появи тієї жінки ми ніколи не мали подібних проблем».
Тритл зачовгав угору сходами, які саме освітив особливо потужний спалах блискавки. Він відчував холодну впевненість, що хоча ніхто наче не мав жодних підстав звинуватити в усьому його, всі саме так і зроблять. Він підняв поділ мантії, приречено відтиснув з нього воду й потягнувся по кисет.
Кисет був симпатичним, зеленим і водонепроникним. Тобто дощ, потрапивши всередину, вже не міг вибратися назовні. Це було невимовно.
Він знайшов цигарковий папір. Усі листочки склеїлися в грудку, як та знаменита купюра, яку знаходиш у задній кишені штанів після того, як їх випрали, викрутили, висушили й випрасували.
— А нехай тобі, — емоційно сказав він.
— Агов! Тритле!
Чарівник роззирнувся. Із зали, де вже почали плавати лавки, він виходив останнім. Маленькі вири та ниточки бульбашок позначали місця, де з підвалів сочилися чари, але нікого живого видно ніде не було.
Хіба що заговорила якась зі статуй. Вони були заважкими, і Тритл пригадав, як сам же сказав студентам, що цим скульптурам не завадить добрий душ.
Він подивився на суворі обличчя скульптур і пошкодував про свої слова.
Статуї наймогутніших із покійних чарівників бувають життєздатнішими, ніж годиться статуям. Може, варто було говорити тихіше.
— Так? — ризикнув він, гостро відчуваючи кам’яні погляди.
— Нагорі, бовдуре!
Він підняв погляд. Мітла, сіпаючись і смикаючись, важко опускалася крізь дощ. Футів за п’ять над водою вона полишила останні повітроплавні амбіції і гучно плюхнула у вир.
— Не стійте там, дурню!
Тритл, нервово вдивляючись у морок, заперечив:
— Мушу ж я десь стояти.
— Я маю на увазі, допоможіть нам! — прогарчав Прямокут, здіймаючись із хвиль, як товста й розгнівана Венера. — Дамі першій, звісно.
Він обернувся до Бабуні, яка нишпорила у воді.
— Я загубила капелюха, — пояснила вона.
Прямокут зітхнув.
— Це справді важливо в подібний момент?
— Відьма мусить носити капелюха, інакше хто її впізнає? — сказала Бабуня.
Повз неї пропливало щось темне і мокре; відьма схопила це, тріумфально засміялася, вилила зі здобичі воду і натягла її на голову. Капелюх геть утратив форму і легковажно звисав на одне око.
— Ось так, — сказала вона тоном, який ясно вказував, що всесвіту варто бути обережним.
Сліпуче сяйнула ще одна блискавка, засвідчуючи, що гідно цінувати хорошу виставу здатні навіть боги погоди.
— Вам пасує, — сказав Прямокут.
— Перепрошую, — мовив Тритл, — але хіба це не та сама...
— Забудьте, — урвав Прямокут, подав відьмі руку й, махаючи костуром, став допомагати їй підніматися сходами.
— Але ж пускати жінок до Академії суперечить усім...
Він зупинився і втупився в Бабуню, яка простягла руку й торкнулася вологої стіни.
Архіректор поплескав його по грудях.
— Покажіть-но мені, де це написано, — заявив він.
— Вони в бібліотеці, — втрутилася Бабуня.
— Це єдине сухе приміщення, — сказав Тритл. — Але...
— Цей будинок наляканий грозою, — сказала Бабуня. — Не завадило б його заспокоїти.
— Але звичаї... — безнадійно вимовив Тритл.
Бабуня вже крокувала коридором; Прямокут підстрибом рушив за нею. Він обернувся.
— Ви чули, що сказала дама?
Тритл з відкритим ротом дивився їм услід. Коли їхні кроки стихли, він ще деякий час мовчки стояв, розмірковуючи про життя в цілому та про те, коли ж його власне життя пішло не в той бік. Втім, він не збирався отримати звинувачення в непослуху.
Дуже обережно, сам не знаючи чому, він простягнув руку і дружньо погладив стіну.
— Тихенько, тихенько, — сказав він.
Як не дивно, йому помітно полегшало.
Прямокут гадав, що у власних володіннях він мав би йти попереду, але не людині з застарілою тютюновою залежністю було змагатися з Бабунею, коли вона поспішала; відтак чарівник утримував темп лише якимись стрибками на кшталт крабових.
— Сюди, — видихнув він, розбризкуючи калюжі.
— Знаю. Будинок мені пояснив.
— О, саме хотів про це запитати, — сказав Прямокут — Розумієте, зі мною будинок ніколи не розмовляв, а я ж мешкаю тут багато років.
— А ви коли-небудь намагалися почути?
— Не сказав би, — визнав Прямокут.
— Так отож, — сказала Бабуня, оминаючи водоспад, що утворився на місці кухонних сходів (білизні у відомстві пані Герпесюк ніколи вже не стати такою, як раніше). — Здається, тут угору й далі коридором, правильно ж?
Вони проминули трьох остовпілих чарівників, вражених її присутністю й остаточно добитих виглядом її капелюха.
Прямокут, відсапуючись, наздогнав її біля дверей бібліотеки і взяв за руку.
— Послухайте, — у відчаї видушив він. — Тільки не ображайтеся, панно... е-е-е.... пані...
— Можете звати мене просто Есмеральдою. Раз уже ми ділили мітлу і все таке інше.
— Можна, я увійду першим? Це ж таки моя бібліотека, — благально сказав він.
Бабуня обернулася з виразом безмежного подиву на обличчі. Та раптом усміхнулася.
— Звичайно. Щиро перепрошую.
— З міркувань благопристойності, розумієте, — знічено пояснив Прямокут і штовхнув двері.
В бібліотеці було повно чарівників, адже вони дбають про свої книги достоту так само, як мурахи — про своїх личинок, і практично так само тягають їх зі собою у важкі часи. Вода потрапила уже й сюди, і, завдяки дивним гравітаційним ефектам бібліотеки, позатікала у найнесподіваніші місця. З усіх нижніх полиць книжки позабирали, і чарівники та студенти по черзі складали їх на вільні столи та сухі полиці. Повітря наповнював шерех розлючених сторінок, який майже перекривав віддалений гуркіт грози.
Усе це явно засмучувало бібліотекаря, який метушився між чарівників, безуспішно смикаючи їх за мантії та вигукуючи: «Ук!».
Він зауважив Архіректора і на всіх чотирьох кинувся до нього. Бабуня ніколи раніше не бачила орангутана, але не збиралася в цьому зізнаватися й позірно спокійно сприйняла появу низенького череватого чоловічка з довжелезними руками та шкірою у півтора рази більшою, ніж пасувала б його тілу.
— Ук, — заявило створіння. — У-ук.
— Гадаю, так, — коротко відповів Прямокут і спинив найближчого чарівника, який хитався під вагою десятка гримуарів. Той подивився на нього як на привида, кинув погляд на Бабуню і впустив книги на підлогу. Бібліотекар здригнувся.