— Не знаю. Можливо.
— Я справді хотів би це все зрозуміти, — повторив Саймон, крутячи костур у руках. — Ми могли би провести кілька дослідів, ну, з навмисного невикористання чарів. Можна було б обходитися без октограм на підлозі і уникати викликання різних істот, і... Та мене в піт кидає, як тільки подумаю!
— А я б краще подумала, як нам потрапити додому, — сказала, дивлячись на пірамідку, Еск.
— Гм, виходьмо з того, що це — моя ідея нашого світу. Тож я повинен мати здатність віднайти дорогу. Як там ти робиш цей фокус із костуром?
Він звів руки. Костур ковзнув між них, на мить змусив його пальці засвітитися і зник. Хлопець усміхнувся.
— Чудово. Тепер усе, що нам треба — знайти Академію...
Прямокут припалив третю поспіль самокрутку від недопалка попередньої. Ця остання цигарка багато чим завдячувала творчій силі нервової енергії й тому скидалася на верблюда з відрубаними ногами.
Перед цим костур плавно піднявся в повітря з тіла Еск і опустився на Саймона.
Тепер він знову плавав у повітрі.
В кімнаті юрмилися чарівники. Бібліотекар сидів під столом.
— Якби ми мали хоч якесь уявлення, що там відбувається, — сказав Прямокут. — Я не витримаю цієї невідомості.
— Думайте про хороше, — кинула Бабуня. — І погасіть ту трикляту цигарку: не уявляю, щоб хтось захотів повертатися до приміщення, яке смердить, як рештки вогнища.
Присутні чарівники, як один, вичікувально обернулися до Прямокута. Він вийняв із рота димуче казна-що і, обвівши колег пронизливим поглядом, з яким ніхто з них не побажав зустрічатися, розтоптав цигарку ногою.
— Напевне, мені все одно треба кидати, — сказав він. — І вас усіх це теж стосується. Іноді тут усюди почуваєшся, як у попільниці.
І тут він побачив костур. Той...
Усе, що Прямокут пізніше міг сказати з цього приводу — це що костур з надзвичайною швидкістю крутився навколо осі, водночас залишаючись абсолютно нерухомим.
З нього вилітали і розчинялися струмені газу — якщо це був газ. Він сяяв, як комета, намальована недосвідченим художником зі спецефектів. З нього зривалися різнобарвні іскри й за мить зникали невідь-де.
Також він змінював колір, почав із темно-вишневого і пройшов увесь спектр аж до пекуче-фіолетового. Вздовж нього палахкотіли змійки білого вогню.
(Прямокут подумав, що в мові мало б бути слово для означення слів, які лунають так, як могли б лунати самі явища.
Слово «сяяти» й справді маслянисто блищить, а якби існувало слово для означення іскор, які повзуть по підпаленому паперу, чи міських вогнів, які повзли б по землі, якби всю цивілізацію увіпхнули в одну ніч — то це було б «палахкотіти»).
Архіректор розумів, що станеться далі.
— Обережно, — прошепотів він. — Зараз...
У цілковитій тиші, тій тиші, що всотує звуки й придушує їх, костур по всій довжині спалахнув чистим октарином.
Восьмий колір, породжений проходженням світла крізь потужне чародійне поле, пронизав тіла, стелажі та стіни. Інші кольори розпливлися і перемішалися, ніби октарин був склянкою джину, розлитою на акварельне зображення світу. Хмари над Академією засяяли, зануртували дивовижними й несподіваними формами і здійнялися вгору.
Спостерігач у висоті над Диском побачив би, як клаптик землі біля Округлого моря на кілька секунд заіскрився, немов дорогоцінний камінь, а потім поблимав і згас.
Тишу в кімнаті порушив дерев’яний стукіт костура, який упав з повітря на стіл і кілька разів підстрибнув.
Хтось дуже тихо сказав:
— Ук...
Прямокут нарешті згадав, як користуватися руками, і підніс їх туди, де, як він сподівався, були його очі. Навколо панувала суцільна темрява.
— Тут... є хто-небудь? — спитав він.
— Ох, ви й не уявляєте, який я радий вас почути, — відповів хтось. І тишу раптом змінив гомін численних голосів.
— Ми все ще там, де й були?
— Не знаю. А де ми були?
— Гадаю, тут, де ми є.
— Можете простягнути руку?
— Тільки якщо буду точно впевнена, до чого саме доторкнуся, шановний, — відгукнувся голос Бабуні Дощевіск, який неможливо було переплутати з іншими.
— Всі простягніть руки, — сказав Прямокут і ледве не закричав з переляку, коли його ногу біля кісточки обхопила долоня, схожа на теплу шкіряну рукавичку.
Почулося коротке «Ук», покликане висловити полегшення, затишок і просто радість від доторку до ближнього свого — ну, не прямого родича, та все ж таки примата.
Щось чиркнуло, і в протилежному кінці кімнати червоним спалахнуло благословенне світло: один з чарівників розпалював цигарку.
— Хто це зробив?
— Даруйте, Архіректоре, сила звички.
— Та смаліть уже собі що хочете.
— Дякую, Архіректоре.
— Здається, я вже розрізняю обриси дверей, — повідомив інший голос.
— Бабуню?
— Так, я точно бачу...
— Еск?
— Я тут, Бабуню.
— Ваша превелебносте, а можна і я закурю?
— Хлопець із тобою?
— Так.
— Ук.
— Я тут.
— Що відбувається?
— Тихо всі!
В бібліотеку помалу поверталося звичайне світло, повільне і приємне для очей. Еск сіла на столі, зачепивши костур. Він покотився під стіл. Дівчинка відчула, як щось сповзає їй на очі, і спробувала помацати.
— Хвилиночку, — гукнула Бабуня, кидаючись до неї. Вона схопила Еск за плечі і уважно вдивилася їй в очі.
— Вітаю з поверненням, — нарешті вимовила відьма і поцілувала її.
Еск підняла руку і намацала на голові щось тверде. Вона зняла це, щоб поглянути.
Це був гостроверхий капелюх, дещо менший за Бабунин, але яскраво-синього кольору і з кількома намальованими на ньому срібними зірками.
— Чаклунський капелюх? — здивувалася вона.
Прямокут виступив уперед.
— Гм, так і є, — сказав він і кашлянув. — Розумієш, ми думали... Нам здавалося... Так чи інакше, коли ми розглянули це питання...
— Ти — чарівниця, — просто сказала Бабуня. — Архіректор змінив звичаї. Виявляється, це досить просто.
— Десь тут був костур, — сказав Прямокут. — Я бачив, він упав... Ох.
Він підвівся з костуром в руках і продемонстрував його Бабуні.
— Тут же наче було різьблення, — сказав він. — А це схоже на звичайну палицю.
І це була таки правда. Костур був на вигляд не більш загрозливим та могутнім, аніж звичайне поліно.
Еск повертіла в руках капелюха, схожа на людину, яка, розгорнувши одного з отих подарункових пакунків, знайшла там сіль для ванни.
— Дуже гарний, — невпевнено сказала вона.
— Це все, що ти можеш сказати? — поцікавилася Бабуня.
— І ще він гостроверхий.
Еск раптом видалося, що немає різниці, бути чарівницею чи ні.
Саймон нахилився до неї.
— Запам’ятай, — сказав він, — ти мусиш стати чарівницею. Тоді ти зможеш зазирнути по інший бік чарів. Як ти й казала.
Їхні погляди зустрілися, й вони всміхнулися одне до одного.
Бабуня пильно подивилася на Архіректора. Той знизав плечима.
— А я звідки знаю, — сказав він. — Хлопче, а що з твоїм затинанням?
— Схоже, пропало, ваша превелебносте, — бадьоро відповів Саймон. — Напевне, десь загубив.
Річка лишалася брудною і здутою, але хоча б знову стала схожа на річку.
Було неприродно спекотно як для пізньої осені, і над біднішими кварталами Анк-Морпорка здіймалася пара від тисяч вивішених на просушування килимів та ковдр. Вулиці були завалені мулом, але в цілому повінь пішла на користь: вона змила в море солідну міську колекцію дохлих собак.
Пара здіймалася й від кам’яної підлоги особистої веранди Архіректора, а також від чайника, що стояв на столі.
Бабуня лежала, відкинувшись, у старовинному очеретяному кріслі, даючи незвичайному для цієї пори року теплу проникнути в її кісточки. Знічев’я вона роздивлялася команду міських мурах, які жили під підлогою Академії так довго, що потужні фонові чари назавжди змінили їхній генотип; команда перевантажувала шматочок промоклого цукру з цукерниці до крихітного візочка. Інша група зводила на краєчку столу підйомний механізм із сірників. Лишається невідомим, чи зацікавило би Бабуню те, що однією з мурах був Стукк Біллет, який таки вирішив дати Життю другий шанс.