Выбрать главу

— Не знаю. Можливо.

— Я справді хотів би це все зрозуміти, — повторив Саймон, крутячи костур у руках. — Ми могли би провести кілька дослідів, ну, з навмисного невикористання чарів. Можна було б обходитися без октограм на підлозі і уникати викликання різних істот, і... Та мене в піт кидає, як тільки подумаю!

— А я б краще подумала, як нам потрапити додому, — сказала, дивлячись на пірамідку, Еск.

— Гм, виходьмо з того, що це — моя ідея нашого світу. Тож я повинен мати здатність віднайти дорогу. Як там ти робиш цей фокус із костуром?

Він звів руки. Костур ковзнув між них, на мить змусив його пальці засвітитися і зник. Хлопець усміхнувся.

— Чудово. Тепер усе, що нам треба — знайти Академію...

Прямокут припалив третю поспіль самокрутку від недопалка попередньої. Ця остання цигарка багато чим завдячувала творчій силі нервової енергії й тому скидалася на верблюда з відрубаними ногами.

Перед цим костур плавно піднявся в повітря з тіла Еск і опустився на Саймона.

Тепер він знову плавав у повітрі.

В кімнаті юрмилися чарівники. Бібліотекар сидів під столом.

— Якби ми мали хоч якесь уявлення, що там відбувається, — сказав Прямокут. — Я не витримаю цієї невідомості.

— Думайте про хороше, — кинула Бабуня. — І погасіть ту трикляту цигарку: не уявляю, щоб хтось захотів повертатися до приміщення, яке смердить, як рештки вогнища.

Присутні чарівники, як один, вичікувально обернулися до Прямокута. Він вийняв із рота димуче казна-що і, обвівши колег пронизливим поглядом, з яким ніхто з них не побажав зустрічатися, розтоптав цигарку ногою.

— Напевне, мені все одно треба кидати, — сказав він. — І вас усіх це теж стосується. Іноді тут усюди почуваєшся, як у попільниці.

І тут він побачив костур. Той...

Усе, що Прямокут пізніше міг сказати з цього приводу — це що костур з надзвичайною швидкістю крутився навколо осі, водночас залишаючись абсолютно нерухомим.

З нього вилітали і розчинялися струмені газу — якщо це був газ. Він сяяв, як комета, намальована недосвідченим художником зі спецефектів. З нього зривалися різнобарвні іскри й за мить зникали невідь-де.

Також він змінював колір, почав із темно-вишневого і пройшов увесь спектр аж до пекуче-фіолетового. Вздовж нього палахкотіли змійки білого вогню.

(Прямокут подумав, що в мові мало б бути слово для означення слів, які лунають так, як могли б лунати самі явища.

Слово «сяяти» й справді маслянисто блищить, а якби існувало слово для означення іскор, які повзуть по підпаленому паперу, чи міських вогнів, які повзли б по землі, якби всю цивілізацію увіпхнули в одну ніч — то це було б «палахкотіти»).

Архіректор розумів, що станеться далі.

— Обережно, — прошепотів він. — Зараз...

У цілковитій тиші, тій тиші, що всотує звуки й придушує їх, костур по всій довжині спалахнув чистим октарином.

Восьмий колір, породжений проходженням світла крізь потужне чародійне поле, пронизав тіла, стелажі та стіни. Інші кольори розпливлися і перемішалися, ніби октарин був склянкою джину, розлитою на акварельне зображення світу. Хмари над Академією засяяли, зануртували дивовижними й несподіваними формами і здійнялися вгору.

Спостерігач у висоті над Диском побачив би, як клаптик землі біля Округлого моря на кілька секунд заіскрився, немов дорогоцінний камінь, а потім поблимав і згас.

Тишу в кімнаті порушив дерев’яний стукіт костура, який упав з повітря на стіл і кілька разів підстрибнув.

Хтось дуже тихо сказав:

— Ук...

Прямокут нарешті згадав, як користуватися руками, і підніс їх туди, де, як він сподівався, були його очі. Навколо панувала суцільна темрява.

— Тут... є хто-небудь? — спитав він.

— Ох, ви й не уявляєте, який я радий вас почути, — відповів хтось. І тишу раптом змінив гомін численних голосів.

— Ми все ще там, де й були?

— Не знаю. А де ми були?

— Гадаю, тут, де ми є.

— Можете простягнути руку?

— Тільки якщо буду точно впевнена, до чого саме доторкнуся, шановний, — відгукнувся голос Бабуні Дощевіск, який неможливо було переплутати з іншими.

— Всі простягніть руки, — сказав Прямокут і ледве не закричав з переляку, коли його ногу біля кісточки обхопила долоня, схожа на теплу шкіряну рукавичку.

Почулося коротке «Ук», покликане висловити полегшення, затишок і просто радість від доторку до ближнього свого — ну, не прямого родича, та все ж таки примата.

Щось чиркнуло, і в протилежному кінці кімнати червоним спалахнуло благословенне світло: один з чарівників розпалював цигарку.

— Хто це зробив?

— Даруйте, Архіректоре, сила звички.

— Та смаліть уже собі що хочете.

— Дякую, Архіректоре.

— Здається, я вже розрізняю обриси дверей, — повідомив інший голос.

— Бабуню?

— Так, я точно бачу...

— Еск?

— Я тут, Бабуню.

— Ваша превелебносте, а можна і я закурю?

— Хлопець із тобою?

— Так.

— Ук.

— Я тут.

— Що відбувається?

— Тихо всі!

В бібліотеку помалу поверталося звичайне світло, повільне і приємне для очей. Еск сіла на столі, зачепивши костур. Він покотився під стіл. Дівчинка відчула, як щось сповзає їй на очі, і спробувала помацати.

— Хвилиночку, — гукнула Бабуня, кидаючись до неї. Вона схопила Еск за плечі і уважно вдивилася їй в очі.

— Вітаю з поверненням, — нарешті вимовила відьма і поцілувала її.

Еск підняла руку і намацала на голові щось тверде. Вона зняла це, щоб поглянути.

Це був гостроверхий капелюх, дещо менший за Бабунин, але яскраво-синього кольору і з кількома намальованими на ньому срібними зірками.

— Чаклунський капелюх? — здивувалася вона.

Прямокут виступив уперед.

— Гм, так і є, — сказав він і кашлянув. — Розумієш, ми думали... Нам здавалося... Так чи інакше, коли ми розглянули це питання...

— Ти — чарівниця, — просто сказала Бабуня. — Архіректор змінив звичаї. Виявляється, це досить просто.

— Десь тут був костур, — сказав Прямокут. — Я бачив, він упав... Ох.

Він підвівся з костуром в руках і продемонстрував його Бабуні.

— Тут же наче було різьблення, — сказав він. — А це схоже на звичайну палицю.

І це була таки правда. Костур був на вигляд не більш загрозливим та могутнім, аніж звичайне поліно.

Еск повертіла в руках капелюха, схожа на людину, яка, розгорнувши одного з отих подарункових пакунків, знайшла там сіль для ванни.

— Дуже гарний, — невпевнено сказала вона.

— Це все, що ти можеш сказати? — поцікавилася Бабуня.

— І ще він гостроверхий.

Еск раптом видалося, що немає різниці, бути чарівницею чи ні.

Саймон нахилився до неї.

— Запам’ятай, — сказав він, — ти мусиш стати чарівницею. Тоді ти зможеш зазирнути по інший бік чарів. Як ти й казала.

Їхні погляди зустрілися, й вони всміхнулися одне до одного.

Бабуня пильно подивилася на Архіректора. Той знизав плечима.

— А я звідки знаю, — сказав він. — Хлопче, а що з твоїм затинанням?

— Схоже, пропало, ваша превелебносте, — бадьоро відповів Саймон. — Напевне, десь загубив.

Річка лишалася брудною і здутою, але хоча б знову стала схожа на річку.

Було неприродно спекотно як для пізньої осені, і над біднішими кварталами Анк-Морпорка здіймалася пара від тисяч вивішених на просушування килимів та ковдр. Вулиці були завалені мулом, але в цілому повінь пішла на користь: вона змила в море солідну міську колекцію дохлих собак.

Пара здіймалася й від кам’яної підлоги особистої веранди Архіректора, а також від чайника, що стояв на столі.

Бабуня лежала, відкинувшись, у старовинному очеретяному кріслі, даючи незвичайному для цієї пори року теплу проникнути в її кісточки. Знічев’я вона роздивлялася команду міських мурах, які жили під підлогою Академії так довго, що потужні фонові чари назавжди змінили їхній генотип; команда перевантажувала шматочок промоклого цукру з цукерниці до крихітного візочка. Інша група зводила на краєчку столу підйомний механізм із сірників. Лишається невідомим, чи зацікавило би Бабуню те, що однією з мурах був Стукк Біллет, який таки вирішив дати Життю другий шанс.