Вони невпевнено обходили перший поверх, гукаючи Бабуню, доки Еск не вирішила, що відтягувати мандрівку нагору більше не можна. Клямка на дверях до вузеньких сходів клацнула значно гучніше, ніж слід би.
Бабуня лежала на ліжку з руками хрест-навхрест на грудях. Вітер розчахнув невеличке віконце, і підлогу та ліжко засіяв занесений ним сніжний пил.
Еск дивилася на клаптикову ковдру, на якій лежала старенька: часом незначна деталь розростається й заповнює цілий світ. Вона ледь чула, як заплакав Церн: їй пригадалося, як її батько зшив цю ковдру дві зими тому, коли снігу було майже стільки, як зараз, і в кузні було мало справ. І як він використав неймовірну кількість найрізноманітніших тканин, що потрапляли до Міцних Горішків з усіх кінців світу — шовк, шкіру перевертня, бавовну, шерсть тарґи[5]... І, звісно, позаяк він не був вправним кравцем, результатом стала дивна грудкувата штукенція, більше схожа на пласку черепаху, ніж на ковдру — тож мама Еск щедро вирішила подарувати штукенцію Бабуні на минулу Ніч Гуляння Кабанів, і...
— Вона померла? — спитав Ґальта, ніби Еск була експертом у таких речах.
Еск втупилася у Бабуню Дощевіск. Обличчя старенької було схудлим і посірілим. Чи саме такі на вигляд померлі? Чи мають підніматися й опускатися її груди?
Ґальта опанував себе.
— Треба піти когось покликати. І йти треба зараз, бо ось-ось споночіє, — рішуче сказав він. — Але Церн лишиться тут.
Брат нажахано подивився на нього.
— Навіщо? — спитав він.
— При мертвих має хтось лишатися, — пояснив Ґальта. — Пам’ятаєш, коли помер старий Дергарт, то батькові довелося йти й сидіти над ним цілу ніч, зі свічками й усім таким? Інакше прийде яка-небудь гидота і забере твою душу... куди-небудь, — незграбно завершив він. — І тоді ці померлі повертаються і починають повсюди тебе переслідувати.
Церн приготувався заплакати знову. Еск швидко сказала:
— Я лишуся. Я не проти. Це ж усього лише Бабуня.
Ґальта з відвертим полегшенням перевів подих.
— Запали свічки чи щось таке, — сказав він. — Гадаю, все робиться саме так. І ще...
Щось зашкреблось об підвіконня. На ньому сиділа ворона і з підозрою кліпала на дітей. Ґальта зарепетував і кинув у неї шапкою. Ворона злетіла з докірливим «кар», і він зачинив вікно.
— Я її вже бачив у цих місцях, — сказав хлопець. — Мабуть, Бабуня її підгодовує... Підгодовувала, — виправився він. — Хай там як, ми швидко повернемося з ким-небудь. Ходім, Церне.
Вони з тупотом скотилися по сходах. Еск провела їх і зачинила двері на засув.
Сонце над горами перетворилося на червонясту кулю, і вже з’явилися перші зірки.
Еск понишпорила по кухні й нарешті знайшла огризка сальної свічки та кресало. Вона добряче поморочилася, перш ніж таки запалила свічку й поставила її на стіл — хоча насправді свічка аж ніяк не освітлювала кімнату, а лише населяла напівморок тінями. Потім дівчинка знайшла біля схололого каміна крісло-гойданку Бабуні й усілася в нього чекати.
Ішов час. Нічого не траплялося.
Раптом пролунав стукіт у вікно. Еск підняла майже догорілу свічку і поглянула крізь товсте кругле скло. На неї вирячилося кулясте жовте око.
Гніт догорів, і свічка згасла.
Еск завмерла, майже не дихаючи. Стукіт повторився. На кілька митей запала тиша, а тоді забрязкотів засув на дверях. Хлопці сказали: прийде яка-небудь гидота...
Дівчинка навпомацки повернулася до крісла, ледь не спіткнувшись об нього, підтягла його до дверей і, як могла, підперла ним двері. Засув брязнув іще раз, і запала тиша.
Еск вичікувала аж до дзвону у вухах. Раптом хтось тихо, але наполегливо забарабанив у віконце літньої кухні. По хвилі це припинилося — а за мить почалося в спальні в неї над головою: тихе шкрябання, таке, що буває від кігтів.
Еск відчувала, що має бути відважною, але подібної ночі відвага тримається лише доки не згасне свічка. Вона зрозуміла, що йде назад, через темну кухню, щосили замруживши очі.
В камін з глухим ударом звалився великий шматок сажі, й Еск почула з димоходу відчайдушне дряпання. Вона відкинула засув, розчахнула двері й стрімголов вилетіла в ніч. Холод ударив її, як ножем. Мороз укрив сніг корою насту. Вона не знала, куди біжить, але мовчазний жах вселив у неї палку рішучість дістатись туди якомога скоріше.
В будинку з роздратованим бурмотінням гепнулася в камін вимазана сажею ворона. Вона важко застрибала в темряву, а за мить ляснула клямка дверей нагору, й на східцях почулося тріпотіння крил.
Еск потяглася, наскільки діставала, вгору і стала обмацувати дерево в пошуках зарубки-дороговказу. Цього разу їй пощастило, але візерунок ямочок та канавок вказував, що вона — десь за милю від села і бігла геть не в той бік.
На небі висів місяць, схожий на круглий сир, і розсипалися зірки — маленькі, яскраві й безжальні. Навколишній ліс був мішаниною тіней на блідому снігу, і, як помітила Еск, не всі з цих тіней були нерухомими.
Усі знали, що в горах є вовки, бо іноді ночами їхнє виття долинало з верховіть. Але вони нечасто наближалися до села: ці вовки походили від тих предків, які вижили, бо зрозуміли, що людська плоть проти гострих зубів має гостре залізо. Проте погода стояла сувора, і ця зграя зголодніла достатньо, щоб забути про природний добір.
Еск пригадала те, чого навчали всіх дітей. Залізь на дерево. Розпали багаття. Якщо вже нічого не вийшло, схопи дрючка і спробуй хоч би поранити звіра. Але ніколи, ніколи не намагайся тікати.
Дерево, до якого вона притискалася спиною, було буком — із рівною гладенькою корою.
Еск побачила, як від моря пітьми перед нею відокремилась і почала потроху наближатися довгаста тінь. Змучена, перелякана, не тямлячи себе, вона впала на коліна в пекучий сніг, відчайдушно намагаючись намацати якого-небудь дрючка.
Бабуня Дощевіск розплющила очі й побачила потріскану стелю, що провисала, наче дах намету.
Вона сфокусувалася на тому, що має руки замість крил і більше не мусить стрибати, а може ходити. Після запозичення завжди варто трохи полежати, щоб розум звик до тіла — та наразі вона не мала часу.
— Хай їй грець, тій дитині, — пробурмотіла вона і спробувала злетіти на бильце ліжка. За нею з помірним інтересом спостерігала ворона, яка виконувала цей фокус десятки разів. Ця ворона вважала (наскільки птахи на це здатні), що стабільне харчування шматочками шинки та добірними об’їдками плюс тепле сідало по ночах — то цілком пристойна плата за клопіт час від часу пускати Бабуню собі в голову.
Бабуня відшукала свої черевики й загупала східцями вниз, щосили опираючись внутрішньому поклику просто спланерувати.
Двері були прочинені навстіж, і на підлогу вже встигло намести купку дрібного сніжку.
— Щоб тебе, — вилаялася Бабуня, роздумуючи, чи не спробувати розшукати свідомість Еск. Але людський розум — далеко не такий меткий та чистий, як тваринний; до того ж ліс був настільки щільно заповнений мислячими істотами, що шукати когось конкретно було справою настільки ж безнадійною, як дослухатись до плюскотіння водоспаду під час грози. Проте Бабуня одразу відчула об’єднану свідомість вовчої зграї — гострий сморід, що, здавалося, сповнював рот смаком крові.
Тут вона вгледіла на кірці насту напівзаметені снігом маленькі сліди. З бурмотінням та лайкою Бабуня Дощевіск загорнулася в шаль і поквапилася по цих слідах.
Біла кішка на свої лежанці в кузні прокинулася від якогось звуку, що почувся з найтемнішого закутка. Коваль, до якого хлопчики прибігли майже в істериці, старанно зачинив за собою двері, тож кішка з цікавістю спостерігала, як довга тонка тінь ткнулася в замок і перевірила петлі.
Двері були дубові, загартовані теплом від горнила та часом — але це не завадило їм вилетіти аж на протилежний бік вулиці.
Коваль, що хутко крокував дорогою, почув у небі дивний звук. Почула його й Бабуня Дощевіск. Неначе кудись мчав надзвичайно цілеспрямований вихор — чи зграя гусей — і снігові хмари довкола скипали й скручувались.
Коли звук просвердлив повітря над самісінькими верхівками дерев і вискочив на галявину, його почули й вовки. Але вони почули його запізно.
5
В’ючні та тяглові тварини, яких розводять у Вівцескелях і також використовують як джерело м’яса та шкіри. Тарґи відомі тим, що мають окремий мозок для кожної з чотирьох ніг. Саме тому їхня ліва передня нога іноді не відає, що творить права задня — і буває, що з катастрофічними наслідками. —