Бабуні Дощевіск більше не треба було йти по маленьких слідах. Вона орієнтувалася на віддалені спалахи примарного полум’я, дивний свист, глухі удари й сповнені жаху та болю завивання. Повз неї, притиснувши вуха, чимдуж промчала пара вовків: вони явно прагнули опинитися подалі звідси, хай там що постане в них на шляху.
Затріщало гілля; щось велике й важке вдарилось об ялину неподалік від Бабуні й зі скавчанням звалилося в сніг. Ще один вовк пролетів по прямій майже на висоті людського зросту і врізався в стовбур.
Потім стало тихо.
Бабуня проштовхалася крізь укриті снігом гілки.
Вона побачила широке коло втоптаного снігу. На межі кола в різних місцях лежали кілька вовків — чи то мертвих, чи то достатньо тямущих, аби не ворушитися.
Костур стирчав зі снігу просто в центрі, і Бабуні, що сторожко обходила його по колу, видавалося, що він обертається, постійно лишаючись до неї «лицем».
Також у центрі кола виднілося щось на кшталт згортка. Бабуня важко опустилася на коліна і обережно простягла до нього руку.
Костур ворухнувся. Порух був майже непомітним, але її рука зупинилася біля самісінького плеча Ескарини. Бабуня пильно поглянула на різьблене дерево і ризикнула ще раз.
Повітря згустилося. Але раптом костур, хоч і стояв на місці, здавалося, відступив. Водночас щось незбагненне ясно дало зрозуміти старій відьмі, що костур аж ніяк не вважає це поразкою: так собі, просто тактичний маневр. І він, костур, не хотів би, щоби вона вважала його переможеним — бо це не так.
Еск здригнулася. Бабуня неуважно її погладила.
— Це я, крихітко. Всього лише стара бабуня.
Згорток розгортатися не побажав.
Бабуня закусила губу. Вона не дуже зналася на дітях і думала про них — коли взагалі про них думала — як про щось середнє між людьми та тваринами. З немовлятами було легше: з одного краю вводиш молоко, а інший чистиш, наскільки це можливо. Ще легше було з дорослими: вони самі себе й годували, й чистили. А от між першими та другими лежав цілий світ почуттів, яким вона ніколи всерйоз не цікавилася. Наскільки вона чула, з дітьми головне — не дати їм підчепити яку-небудь смертельну хворобу, та ще сподіватися, що все буде гаразд.
Словом, Бабуня була геть розгублена. Але вона розуміла, що треба щось робити.
— Вовчики-братики нас налякали? — навмання кинула вона.
Попри помилковий план, по-своєму це спрацювало.
— Мені, взагалі, вже вісім, — пролунав приглушений голос зісередини згортка.
— Люди, яким уже вісім, не лежать на снігу, згорнувшись клубочком, — заперечила Бабуня, буквально шкірою відчуваючи, як намагається продертися крізь тонкощі розмови дорослого з дитиною.
Згорток не відповідав.
— Може, у мене вдома знайдеться печиво з молоком, — ризикнула Бабуня.
Це не дало жодних хоч трохи помітних наслідків.
— Ескарино Ковальчук, якщо ти негайно не почнеш поводитися як слід, я тебе так відшмагаю!
Еск обережно вистромила голову.
— Зовсім не обов’язково так казати, — пробурмотіла вона.
Коли коваль дістався до будиночка відьми, та саме підходила, ведучи Еск за руку. Хлопчаки визирали з-за батькової спини.
— Кхм, — сказав Коваль, не дуже розуміючи, як би його почати розмову з людиною, що мала бути мертвою. — Бабуню, вони сказали мені, що ти, гм... прихворіла.
— Я просто лягла перепочити і, мабуть, закуняла. Я дуже міцно сплю.
— Буває, — невпевнено протягнув Коваль. — Тоді добре. А що з Еск?
— Трохи злякалася, — відповіла Бабуня, стиснувши руку дівчинки. — Тіні й усяке таке... Їй треба зігрітися як слід. Вона трохи перехвилювалася, то я оце хотіла покласти її у своє ліжко. Якщо ти не проти.
Коваль дещо сумнівався, що він не проти. Але він твердо знав, що його дружина, як і решта жінок у селі, ставиться до Бабуні Дощевіск із урочистою повагою, якщо не зі священним трепетом — тож побоювався, що опір вилізе йому боком.
— Звісно, звісно, — сказав він. — Нема питань. То я пошлю по неї завтра вранці, гаразд?
— Так і зробимо, — сказала Бабця. — Я б запросила тебе всередину, але камін погас...
— Ні-ні, все гаразд, — поспішно сказав Коваль. — У мене там вечеря... підгоріти може, — додав він і кинув погляд на Ґальту, який розтулив був рота щось сказати, але передумав.
Коли вони пішли під протести хлопців, чиї голоси лунко віддавались між дерев, Бабуня відчинила двері, заштовхнула Еск усередину і замкнула за ними засув. З запасів над комодом вона дістала дві свічки й запалила їх. А зі старої скрині видобула кілька старих, але цілком придатних вовняних ковдр, від яких усе ще пахнуло зіллям проти молі, загорнула Еск у них і всадовила її в крісло-гойданку.
Потому відьма з крекотом і рипінням суглобів опустилася на коліна і заходилася розпалювати камін. Це був непростий процес, який передбачав залучення сушених грибів-трутовиків, дерев’яної стружки, шматочків розколотих прутиків та купу спроб і прокльонів.
Еск сказала:
— Не обов’язково так мучитися, Бабуню.
Бабуня скам’яніла, дивлячись на задню загородку каміна. Це була доволі гарна загородка, яку Коваль викував для неї хтозна-коли і прикрасив зображеннями сов та кажанів. Утім, наразі відьму цікавило не оформлення її каміна.
— Он як? — неймовірно байдужим голосом сказала вона. — А ти, звісно, знаєш кращий спосіб?
— Можна підпалити по-чаклунськи.
Здавалося, Бабуня всю свою увагу приділяє акуратному підкладанню прутиків у слабесенький вогонь.
— І як же це робиться, скажи, будь добра? — поцікавилася вона, звертаючись, схоже, до задньої загородки каміна.
— Ну... — промимрила Еск. — Я... Я не можу згадати. Але ж ти точно маєш знати! Всім відомо, що ти вмієш чаклувати.
— Бувають чари, — відповіла Бабуня, — а бувають чари. Що важливо, дівчинко, то це — знати, на що вони годяться, а на що — ні. І, повір мені, чари не призначені для розпалювання вогню, можеш бути в цьому абсолютно впевнена. Якби Творець хотів, щоб ми розпалювали вогонь чарами, він не дав би нам... е-е-е... сірників.
— Але ти могла б розпалити вогонь чарами? — поцікавилась Еск, доки Бабуня вішала на гак над вогнем старого закіптюженого чайника. — Тобто, якби ти хотіла. Якби це дозволялося.
— Можливо, — сказала Бабуня.
Насправді вона не могла б: вогонь не має розуму, він неживий — і це тільки дві з трьох причин.
— Такий спосіб розпалювати був би значно легшим.
— Коли вже варто щось робити, це варто робити й у не найкращий спосіб, — прорекла Бабуня, шукаючи порятунку в афоризмах, цьому останньому прихистку від дитячої облоги.
— Так, але...
— Жодних «але».
Бабуня попорпалася в потемнілій дерев’яній коробці на шафі. Вона пишалася своїми неперевершеними пізнаннями щодо властивостей вівцескельних трав — ніхто краще за неї не знався на численних способах використання вухостою, бажанки чи любавниці — але, бувало, для досягнення потрібного ефекту їй доводилося вдаватися до маленького запасу прискіпливо виміняних і старанно збережених ліків з Далеких Країв (такими краями, на її думку, було все на відстані більше ніж одноденної подорожі).
Вона покришила в кухля трохи сухого пожовклого листя, полила його медом і гарячою водою з чайника й тицьнула Еск до рук. Потому вона поклала під решітку каміна великого круглого каменя — пізніше, загорнутий у ковдру, він стане грілкою — і, суворо заборонивши дівчинці навіть соватися в кріслі, вийшла до літньої кухні.
Еск, барабанячи п’ятками по ніжках крісла, сьорбала напій. Той мав дивний перчений присмак. Дівчинка дивувалася, що б це таке могло бути. Звісно, вона й раніше куштувала Бабунині відвари з більшою чи меншою кількістю меду — це залежало від того, чи багато галасу, на думку Бабуні, ви здіймали. Еск знала навіть, що Бабуня славилася на всі Вівцескелі своїми мікстурами від хвороб, про які її мама — а часом і молоді жінки — говорили, стишивши голоси та здійнявши брови...
Коли відьма повернулася, мала спала. Як її вклали до ліжка, і як Бабуня зачинила вікна на засуви, вона не пам’ятала.