Бабуня Дощевіск спустилася вниз і підсунула крісло-гойданку поближче до вогню.
«В голові цієї дитини щось причаїлося», сказала вона собі. Їй не хотілося думати, що це таке, але вона пам’ятала, що сталося з вовками. І ці балачки про розпалювання вогню за допомогою чарів... Так роблять чарівники. Це — одна з перших речей, яких їх навчають.
Бабуня зітхнула. Був тільки один шлях усе з’ясувати, а вона вже трохи застара для таких фокусів.
Бабуня взяла свічку і пройшла через літню кухню в одну з прибудов, де жили її кози. Вони спокійно позирали на неї зі своїх стійл, сидячи там, ніби хутряні мішки; три пащеки ритмічно опрацьовували денну норму сіна. Тепле повітря трохи пахнуло кишковими газами.
Між балок під стріхою сиділа невеличка сова: одне з численних створінь, які вирішили, що життя у Бабуні варте того, аби вряди-годи потерпіти. За першим покликом вона спурхнула Бабуні на руку; відьма, задумливо погладжуючи кулеподібну голову птаха, роззиралася в пошуках місця, де можна було б зручно лягти. Напевне, ось ця купа сіна підійде.
Вона задмухала свічку й лягла навзнак, із совою на пальці. Кози розжовували, відригували й ковтали шматки своєї затишної ночі. Це був єдиний звук в усьому будинку.
Тіло Бабуні знерухоміло. Сова відчула, як відьма входить в її свідомість, і ввічливо посунулася. Бабуня знала, що ще пошкодує про це: після двох запозичень поспіль на ранок вона буде як кисіль, та ще й страшенно хотітиме мишатини. Звісно, замолоду їй було на все те начхати: вона бігала з оленями, полювала з лисицями, вивчала темні та несповідимі шляхи кротів й мало коли ночувала у власному тілі. Але тепер справа йшла куди важче — особливо в плані повернення. Можливо, одного разу вона так і не повернеться, можливо, залишене тіло справді перетвориться на мертву плоть — і, можливо, це було б не так уже й погано.
Цього ніколи не усвідомив би жоден чарівник. Якщо комусь із них спадало на думку ввійти у розум іншої істоти, він робив це як злодій — і не через підступні наміри, а тому, що не уявляв собі іншого способу, недоумок. Але який сенс у тому, щоб захопити владу над тілом сови? Ти ж не вмієш літати, й тобі доведеться вчитися цього все совине життя. А от м’який спосіб полягає в тому, щоб осідлати пташину свідомість, скеровуючи її так само ніжно, як легкий вітерець кружляє осінній листок.
Сова стрепенулася, злетіла на маленьке підвіконня і безгучно ковзнула в ніч.
Хмари вже розійшлися, й блідий місяць вкривав гори полиском. Бабуня безгучно мчала між рядами дерев, споглядаючи світ через совині очі. Коли вже навчишся, то тільки так і варто мандрувати! Запозичення птахів вона любила найбільше: з ними вона досліджувала високі полонини, де не бувало людей; потаємні озера серед чорних скель; крихітні, оточені стінами поля на клаптиках рівної землі, що притулилися до кам’янистих урвищ — володіння загадкових потайних істот.
Якось вона приєдналася до зграї гусей, що пролітали над горами щовесни та щоосені, й пережила найбільший у житті переляк, ледь не проминувши точку повернення.
Сова вилетіла з лісу, ковзнула над дахами села і, здійнявши хмару снігу, сіла на гілку найбільшої яблуні на подвір’ї Коваля. Дерево було щільно вкрите омелою.
Щойно її кігті торкнулися кори, як вона зрозуміла, що не помилилася. Дерево відторгало її, вона фізично відчувала, як воно намагається її відштовхнути.
«Я лишуся», — подумала вона.
У нічній тиші дерево подумало: «Що ж, муч мене, раз я вже дерево. Такі вже ви, жінки».
«Принаймні, тепер від тебе є хоч якась користь. Краще вже бути деревом, аніж чарівником, еге ж?»
«Насправді не так уже й погано, — погодилося дерево. — Сонце. Свіже повітря. Купа часу для роздумів. І ще — бджоли навесні».
У слово «бджоли» дерево вклало щось настільки хтиве, що Бабуня, яка тримала кілька вуликів, вирішила назавжди відмовитись від уживання меду. Це було ніби згадати, що яйця — то ненароджені курчата.
«Я тут з приводу тієї дівчинки, Еск», — просичала вона.
«Перспективна дитина, — подумало дерево. — З цікавістю за нею спостерігаю. До того ж вона любить яблука».
«Ну ти й тварюка», — вражено подумала Бабуня.
«А що я такого сказав? Може, ще попросити вибачення за те, що я не дихаю?»
Бабуня переступила ближче до стовбура.
«Ти маєш відпустити її, — подумала вона. — Чародійство починає прориватися назовні».
«Уже? Я вражений», — відповіло дерево.
«Це не те чародійство!, — верескнула Бабуня. — Це — чари чаклунів, не жіночі! Вона ще не знає, що це, але сьогодні її чари вбили з десяток вовків!»
«Грандіозно», — подумало дерево.
Бабуня загукала від люті.
«Грандіозно? А якщо вона посвариться з братами і знавісніє, що тоді?»
Дерево знизало гілками. З гілок посипався каскад сніжинок.
«Ну то навчи її», — подумало воно.
«Навчити? Що я знаю про навчання чарівників?!»
«То відправ її до Академії».
«Вона дівчина!» — загукала Бабуня, стрибаючи на гілці вгору-вниз.
«І що? Хто сказав, що дівчина не може стати чарівником?»
Бабуня завагалася. З тим же успіхом дерево могло б спитати, чому риби не можуть стати птахами. Вона глибоко вдихнула, почала говорити... і спинилася. Вона знала: існує гостра, дошкульна, спопеляюча, а головне — самоочевидна відповідь. От тільки, на її безмежне роздратування, ця відповідь ніяк не спадала їй на думку.
«Жінки ніколи не ставали чарівниками, — подумала вона. — Це неприродно. Це все одно, що чоловік став би відьмою».
«Якщо ти визначаєш відьму як особу, що поклоняється всемогутньому творцю, цебто вшановує основоположне...», — почало дерево і розводилося кілька хвилин. Бабуня Дощевіск нетерпляче-роздратовано слухала про «Богинь-Матерів» та «примітивні місячні культи», говорячи собі, що хто-хто, а вона знає, що означає бути відьмою. Це означало знатися на зіллі, закляттях, нічних польотах і більш-менш дотримуватись традицій. І це точно не мало нічого спільного з богинями, матерями чи будь-ким іншим, здатним, схоже, на вельми сумнівні фортелі. А коли дерево почало торочити про танці голяка під місяцем, Бабуня намагалася не слухати взагалі: хоча десь під складним нашаруванням її сорочок та спідниць і була дещиця шкіри, важко було б сказати, що вона від цього в захваті.
Дерево завершило свій монолог. Бабуня почекала, чи не надумається воно додати ще щось, і поцікавилася: «То оце і є відьомство?»
«Так, це його теоретична база».
«У вас, чарівників, таки трапляються чудернацькі ідеї».
«Я більше не чарівник, я просто дерево».
Бабуня настовбурчила пір’я: «А тепер послухай-но мене, пане Дерево-Теоретична-Базо! Якби жінки могли ставати чарівниками, вони відрощували б довгі сиві бороди! Вона не буде чарівником, ясно чи ні?! Чарівництво — це неправильний спосіб використовувати чари, чуєш мене ти чи ні?! Це лише спалахи, іскри та вплутування в справи Сил, і вона не торкнеться всього цього навіть пальцем, на добраніч!»
Сова зірвалася з гілки. Бабуню не тіпало від люті лише тому, що це заважало б летіти. Чарівники! Забагато говорять і пришпилюють заклинання до книг, як метеликів, але найгірше — думають, що лише їхні чари й варті того, щоб їх практикувати.
Бабуня була абсолютно впевнена в одному: жінки ніколи не ставали чарівниками, і це не почнеться тепер.
Додому вона повернулася вже при блідому завершенні ночі. Що ж, принаймні, її тіло перепочило під час сну на сіні, тож Бабуня сподівалася провести кілька годин у кріслі-гойданці, збираючися з думками. Це був час, коли ніч іще не зовсім скінчилась, а день ще не зовсім почався, коли думки — яскраві та чіткі, без плутанини та туману. Вона...
Костур стояв біля кухонної шафи, спертий на стіну.
Бабуня застигла.
— Ясно, — сказала вона. — Отак-от, значить? Уже і в моїй власній хаті?
Дуже повільно вона підійшла до каміна, кинула на жар кілька полін і роздмухувала вогонь, доки полум’я з ревінням не здійнялося аж до димаря.
Коли розбурханість вогню досягла рівня, що її задовольнив, Бабуня повернулася, про всяк випадок тихо промимрила кілька охоронних заклять і схопила костур. Він не опирався; вона ледь не впала. Нарешті він у її руках, вона відчуває характерне поколювання й чує потріскування чарів, що вирують у ньому; вона розреготалась. Отже, тепер усе просто. Войовничість костура вичерпано!