Врешті-решт, Бабуня не вічна, а виявитися батьком єдиної на всю округу відьми, можливо, було б не так і погано. — Гаразд, — сказав він.
І ось, коли минула середина зими й рік почав довгий та неохочий підйом до весни, Еск стала проводити цілі дні в Бабуні Дощевіск, вивчаючи відьомство. Навчання, схоже, складалося головно із запам’ятовування сили-силенної різних речей.
Уроки включали чимало практики. Наприклад, з основами травовідання поєднувалося прибирання кухонного столу, прибирання козячих стійл — із грибокористуванням, прання — із прикликанням Дрібних Божеств, і ніколи не обходилося без чищення великого мідного перегінного куба в літній кухні разом із теорією й практикою перегону.
На той час, коли з Крайгір’я повіяли теплі вітри і сніг лишився хіба що у вигляді смужечок сльоти з серцесвітного боку дерев, Еск уже знала, як приготувати цілу низку мазей, кілька видів спиртових мікстур, зо два десятки спеціальних настоянок — і кілька загадкових рецептів, призначення яких, як сказала Бабуня, вона дізнається у свій час.
Чого вона геть не практикувала — то це чародійства.
— На все свій час, — невизначено повторювала Бабуня.
— Але ж я маю бути відьмою!
— Ти ще не відьма. Назви-но мені три рослини, корисні для кишківника.
Еск заклала руки за спину, заплющила очі й перелічила:
— Цвіт із верхівок горошника, серцевина кореня трусятника, стебла лілії-кривавки, стручки...
— Добре. Де росте водяний корнішон?
— На торф’яних болотах та в застійних ставках, у пору року від...
— Чудово. Ти робиш успіхи.
— Але це не чародійство!
Бабуня присіла за кухонний стіл.
— Як і більша частина чародійства, — сказала вона. — Як правило, справа просто в знанні потрібних трав та вмінні спостерігати за погодою й тваринами. І за людьми.
— І все?! — нажахано скрикнула Еск.
— «І все»? Це таки чималеньке «і все», — промовила Бабуня. — Втім, ні, це не все. Є ще дещо.
— Можеш мене навчити?
— На все свій час. Поки що тобі не варто показуватися.
— Показуватися? Де?
Бабуня кинула швидкий погляд на тіні в кутку кухні.
— Неважливо.
Незабаром зникли й останні з найвитриваліших клаптиків снігу, а в горах загуркотіли весняні грози. Повітря в лісі запахло перепрілим листям і скипидаром. Кілька ранніх квітів не побоялися нічних приморозків, і в повітрі з’явилися бджоли.
— От взяти бджіл, — сказала Бабуня Дощевіск, — оце справді чарівно.
Вона обережно підняла кришку першого вулика.
— Коли маєш бджіл, — продовжила Бабуня, — то маєш і мед, і віск, і бджолиний клей, і медовуху. Воістину, бджоли — це диво. До речі, в них є королеви, — зі схваленням у голосі додала вона.
— А вони тебе не жалять? — поцікавилась Еск, помалу задкуючи. Рій виплеснувся з чарунок і затопив грубі дерев’яні стінки вулика.
— Вкрай нечасто, — відповіла Бабуня. — Ти хотіла чародійства. Дивись.
Вона встромила руку в рухливу гущавину комах і видала горлом тихе високе гудіння. Рух у купі бджіл пожвавився, і на руку відьми виповзла велика, довша й товща за інших, бджола. За нею слідували кілька робочих бджіл, які її гладили та всіляко опікали.
— Як ти це зробила? — здивувалась Еск.
— Ага, тобі цікаво! — сказала Бабуня.
— Так, цікаво. Тому я й спитала, — серйозно відповіла Еск.
— Як гадаєш, я використовувала чари?
Еск подивилася на матку — бджолину королеву — а потім підняла погляд на відьму.
— Ні, — сказала вона. — Думаю, ти просто багато знаєш про бджіл.
Бабуня вишкірила зуби.
— Саме так. І, звісно ж, це теж — один із видів чародійства.
— Знати?
— Знати те, чого не знають інші, — уточнила Бабуня. Вона обережно струсила матку до її підданих, закрила кришку вулика й додала: — Гадаю, саме час тобі дізнатися кілька секретів.
«Нарешті», — подумала Еск.
— Але спершу ми повинні висловити пошану до Вулика, — заявила Бабуня. Вона примудрилася виділити інтонацією велике «В» в останньому слові.
Еск, не замислюючись, зробила реверанс.
Бабуня дала їй ляща.
— Вклонися, — незлостиво сказала вона. — Я ж тобі говорила. Відьми кланяються.
Вона показала, як.
— Але чому? — пропхинькала Еск.
— Бо відьми мають відрізнятися від інших людей, і це — частина наших таємниць.
Вони сіли на випалену сонцем лаву з крайгірнього боку будиночка. Зілля перед ними досягало вже фута у висоту — зловісні зарості блідо-зеленого листя.
— Гаразд, — сказала Бабуня, вмощуючись зручніше. — Пам’ятаєш того капелюха, що висить на гачку при дверях? Принеси-но його.
Еск слухняно пішла до будиночка і зняла капелюха з гачка. Він був високим, гостроверхим і, ясна річ, чорного кольору.
Бабуня покрутила капелюха в руках, уважно його оглядаючи.
— Цей капелюх, — урочисто промовила відьма, — приховує в собі одну з таємниць відьомства. Якщо ти не зумієш сказати мені, в чому вона полягає, можемо припиняти навчання. Але коли ти дізнаєшся цю таємницю, шляху назад уже не буде. Що ти можеш сказати про цей капелюх?
— Можна його потримати?
— Ласкаво прошу.
Еск зазирнула всередину капелюха. Там були дротяна конструкція, що підтримувала його форму, та кілька шпильок — і все.
Взагалі, в капелюсі не було нічого дивного, хіба що більше ніхто в селі не мав такого. Але ж це ще не робило його чарівним. Еск закусила губу; вона ніби насправді побачила, як її з ганьбою відправляють додому.
Обмацування нічого не дало, потайних кишень теж не виявилося. Це був звичайний відьомський капелюх; Бабуня завжди вдягала його, коли йшла в село, хоча в лісі носила лише шкіряного ковпака.
Еск спробувала пригадати ті уривки знань, якими Бабуня неохоче ділилася під час уроків. Справа не в тому, що знаєш ти, справа в тому, чого не знають інші. Чарами може бути просто щось підходяще в непідходящому місці, або щось непідходяще — в підходящому. Ними може бути...
Бабуня завжди вдягала капелюха, коли йшла в село. Як і широкого чорного плаща, який однозначно не був чарівним, бо більшу частину зими був покривалом для кіз, і Бабуня прала його навесні.
Еск відчула, що в її голові вимальовується відповідь, і ця відповідь їй не дуже сподобалася. Вона була схожа на чимало Бабуниних відповідей: просто гра словами. Бабуня говорила те, що ви завжди знали й самі, але говорила це по-іншому, так, що це звучало поважно.
— По-моєму, я зрозуміла, — нарешті вимовила Еск.
— Анумо?
— Ця таємниця... Вона, ну, ніби складається з двох частин.
— Так?
— Це — відьомський капелюх, бо ти його носиш. Але ти — відьма, бо носиш його. Гм.
— Отже? — підбадьорила Бабуня.
— Отже, побачивши тебе в капелюсі та плащі, всі розуміють, що ти відьма — і саме тому твоє чародійство й працює? — припустила Еск.
— Саме так, — підтвердила Бабуня. — Це називається головознавством.
Вона поплескала себе по сивих косах, стягнутих у такий тугий вузол, що ним можна було колоти камінь.
— Але ж це не насправді! — запротестувала Еск. — Це не чародійство, це... це...
— Слухай, — сказала Бабуня, — коли ти даєш кому-небудь червоний настій від газів, він, звичайно, може подіяти, але якщо ти хочеш, щоб він точно подіяв, зроби так, щоб його змусив діяти розум хворого. Скажи, що це — місячне сяйво, розчинене у вині фей, чи щось таке. Побурмочи над настоєм... Те саме і з зуроченням.
— Зуроченням? — слабким голосом перепитала Еск.
— Еге ж, зуроченням, дівчинко, і нема чого на мене так дивитись. Доведеться — проклянеш. Коли ти сама-одна, і нікому подати руку допомоги, і...
Вона завагалася, і, почуваючись незручно під допитливим поглядом Еск, незграбно завершила:
— ...і тобі не виказуватимуть поваги. Зроби прокляття гучним, довгим, вигадливим, а якщо треба, то й вигадай — воно все одно спрацює! Назавтра, коли людина заб’є собі пальця чи впаде з драбини, чи в неї здохне собака, всі згадають тебе. І наступного разу поводитимуться краще.