— Чудово. Тепер далі. Я вимкнув блокування системи запуску двигунів лайнера і спробую вивести двигуни на режим прямим нейрокеруванням. Цілком можливо, що я їх спалю, та дві хвилини вони працюватимуть на повну потужність. Твоє завдання: коли я буду готовий, вистрілиш в Око з катапульти… Адже ти казав, що діафрагма після обстрілу закривається на дві з половиною хвилини?
— Так… — Шеланов затнувся, — але… мені нічим стріляти…
— Що значить — нічим? — сторопів Нордвік.
— У катапульті немає робочої речовини.
— А той астероїд, котрий ви щойно притягли?!
— Навіть якби він зміг поміститись у катапульту, мені його нічим туди заштовхати! — зітхнув Шеланов.
Вперше я побачив Нордвіка розгубленим. На станції нашій було всього два боти. Та один, із Банконі, зараз невідомо де дрейфував зі спаленим двигуном, а другий був тут. Неприємний холодок пробіг по моїй спині. Схоже було, що захоплені погляди дівчат можуть ніколи вже не торкнутися моїх шевронів. Які лишень дурниці не лізуть у голову!
Але Нордвік швидко отямився. Чи то в нього був у запасі ще один варіант, чи то голова його в цій ситуації працювала швидко і чітко, як комп’ютер?..
— Тоді не заважай, — жорстко сказав він Шеланову і вимкнув зовнішній зв’язок.
Повернувся до капітана «Градієнта», пильно поглянув на нього.
— Отже, так, синку, — тихо мовив він. — Із зачіскою тобі доведеться розпрощатися… Запустиш двигуни ти. Сподіваюсь, не забув, що таке пряме нейрокерування?
Чеслав Шеман зіщулився.
— Ні… - прошепотів він.
— Що значить — ні? Не забув чи зачіски шкода?
Нордвік глянув на таймер. Я теж. Лишалося тринадцять хвилин.
— Я не зможу…
— Не зможу? — очі Нордвіка звузилися. — Ану, марш у душову!
— Я не зможу… — забелькотів Чеслав Шеман. — Коли ми в інституті складали заліки з нейрокерування, я насилу вкладався в три хвилини…
Нордвік аж підскочив.
— Дідько б тебе взяв! — вилаявся він і, різко повернувшись до пульта, увімкнув селектор внутрішнього зв’язку.
— Увага по всьому кораблю! — Нордвік намагався говорити спокійно. — Прошу пасажирів, які мають права пілотів, відгукнутися. На відгук — одна хвилина. Повторюю: одна хвилина.
Секунд через п’ятнадцять пролунав чийсь голос:
— Мікробіолог Бахташ Тарма. Двісті шоста каюта. Маю аматорські права…
— Дякую, не треба. Прошу відгукуватись пілотів не нижче першого класу.
Хвилина минула в напруженому чеканні. Більше відгуки не надходили. Нордвік почекав ще зайвих десять секунд і повернувся до Чеслава. На обличчі Нордвіка була суміш люті й страждання;
— Тоді… - прохрипів він, — на боті підеш ти. Твоє завдання — за моїм наказом… спрямувати бот… у супермасу…
Я похолов. Так ось який другий варіант був у Нордвіка!
Чеслав Шеман зблід ще більше.
— Ні… - він злякано захитав головою. — Я не зможу…
— Зможеш. Більше це зробити нікому.
Шеман продовжував хитати головою. А я стояв і з жахом спостерігав, як один умовляє іншого піти на смерть.
— Треба, синку, треба… Я сам би пішов, але ніхто не зможе тоді вивести лайнер. А послати туди цього мікробіолога…
Чеслав Шеман ще сильніше захитав головою. Здавалось, він ось-ось заплаче. Але обличчя Нордвіка зробилося суворим, і він твердо мовив:
— У такому разі, як старший за званням, наказую: сісти в бот і спрямувати його в супермасу. Виконуйте наказ!
І тут я не витримав.
— Та яке ти маєш право наказувати! — крикнув я в обличчя Нордвіку. — Посилати людину…
Закінчити я не встиг. Нордвік раптом ударив мене, ударив страшно, сильно — в нього була опора в невагомості на магнітні підошви.
Коли я отямився, Чеслава Шемана в рубці вже не було. Я висів під стелею, ліва половина обличчя заніміла, наче її облили анестезином, бачити міг лише правим оком. У рубці світилися майже всі екрани: на одному, закриваючи мало не всю його площу, темніла «зіниця» супермаси; на другому рельєфно вимальовувався бот, що вже відшвартувався від лайнера; на третьому — обличчя Чеслава Шемана в рубці «мухолова», на четвертому вздовж корпусу лайнера повільно переміщався рухомий відсік, займаючи позицію навпроти «зіниці» супермаси. На таймері горів час: п’ять хвилин сорок вісім секунд. А з крісла пілота виглядала поголена голова Нордвіка, геть уся обтикана присосками білястих шнурів, що вели всередину відкритого комп’ютера.
— Негідник! — прохрипів я, ледь ворушачи розбитими губами.
— Не заважай, — спокійно, навіть не глянувши в мій бік, проказав Нордвік. — Якщо ми зараз почнемо бійку, лайнер увійде в супермасу. А тут вісімсот двадцять три людини, не рахуючи нас.
Я заскреготів було зубами від безсилої люті, та відразу ж ухопився за щелепу. Як він мене…
Тим часом на одному з екранів рухомий відсік лайнера завмер навпроти «зіниці» супермаси.
— Увага! — оголосив Нордвік по селектору. — Всім; пасажирам приготуватись до появи штучної гравітації.
Він вимкнув селектор. Залишалося менше чотирьох хвилин.
— Пора, синку, — тихо сказав він Чеславу Шеману.
— Прощайте… — прошепотів Шеман і скривився як дитина від незаслуженої образи.
Екран погас — видно, він вимкнув його, бо не хотів, щоб побачили його слабкість.
— Передайте мамі…
І все. Може, він відключив і зв’язок, а може, спазм здушив йому горло. Мені чомусь здалося, що зараз по його обличчю течуть сльози.
«Мухолов» зірвався з місця й зник у супермасі. Можливо, тому, що не було ні вибуху, ні спалаху, це не видалося страшним. Але мені хотілося кричати.
Райдужний спалах вдарив по очах трохи пізніше — скоротилася діафрагма, і штучна гравітація, що з’явилась одразу, жбурнула мене на підлогу. Підлога піді мною завібрувала, і виник пронизливий звук, що дедалі посилювався. Нордвік активував двигуни за прискореним режимом. Як правило, двигуни активують у порту приблизно півгодини, і це відбувається непомітно. Коли вони працюють у повному режимі, їх взагалі не чутно, а коли корабель лягає в дрейф, — працюють на холостому ході, щоб забезпечити можливість швидкого маневрування. Так вони працювали і на «Градієнті», але діафрагма «погасила» їх, і тому Нордвік намагався не лише активувати двигуни, а й зрушити одночасно лайнер з місця.
Пронизливий звук перейшов у нестерпне виття, від якого, здавалося, кришаться зуби, переборки вже не вібрували, а двигтіли, проте лайнер, як і раніше, залишався непорушним. І лише коли час на таймері перейшов за три хвилини, крізь дике виття пробився ледь чутний комариний писк, і «зіниця» супермаси почала повільно відсуватися.
Я проповз рачки по підлозі до пульта управління і, чіпляючись за крісло, звівся на ноги. Переді мною маячила виголена голова Нордвіка, вся в присосках і шнурах. Я міцніше вхопився за крісло й випростався, щоб через його голову бачити прилади. Погляд мій метався між екраном, на якому виднілася «зіниця», гравілотом, спідометром і таймером. Мала швидкість, мала! Я навіть грудьми наліг на спинку крісла, ніби намагаючись підштовхнути лайнер.
Супермаса спрацювала, як годинник. Тільки-но на таймері вистрибнули цифри: дві тридцять шість, — як вона виплюнула із себе діафрагму. Я ще встиг кинути погляд на гравілот: три тисячі дев’ятсот метрів від супермаси — і на спідометр: одинадцять і шість десятих метрів на секунду, — як ураз замовкли двигуни, райдужний спалах ударив по очах, і знову настала невагомість.
Не встигли… До порятунку залишалося ще понад кілометр.
Але я помилився. Незважаючи на те, що діафрагма посилено гасила швидкість корабля (швидкість падала просто на очах), інерція руху була величезна, і лайнер продовжував, хоч і повільно, нестерпно повільно, відходити від супермаси.
Останній перехід кордону діафрагми виявився болісним. Швидкість лайнера впала практично до нуля, і я навіть бачив, як райдужна плівка діафрагми виникла прямо переді мною з екранів і неначе вивернула мене. Як я ще втримався на ногах — не уявляю. Та коли отямився, побачив, що лайнер знаходиться за межами діафрагми. Більше того, він продовжував, як і раніше, відходити від супермаси. З невеликою, майже черепашачою швидкістю, якісь метри за хвилину, але відходив.