Трудно було дискутувати на цю тему тоді з Чикаленком. І якось не доводилось на ній зупинятись пізніше (може, й часу не було). Хай подумають над цією темою більш фахові люди: вона, здається, має не лише академічний інтерес.
Вживаючи виразу «спізнене покоління» для генерації, що й сам до неї належиш, мимоволі згадуєш ці чикаленківські «десять літ». Події застали бо нас в тім критичнім віці, коли відбувається «мутація» з молодика на мужа. Всі ми (отже в літературі — Ю. Дараган, Ю. Липа, О. Стефанович, Л. Мосендз, М. Грива і інші) мали тоді приблизно коло 20 літ. Є неприємним історичним фактом, що українське суспільство (поза Галичиною) до р. 1917 являло собою певну герметичне замкнену секту). Про жодну передачу «політичного досвіду поколінь» — не було мови, незалежно від того, хто з нас з якої верстви вийшов, або в яких обставинах виховувався (хоч, переважно, всі ми мали т. зв. національну свідомість в тій чи іншій мірі). Переважно військовики (і в цьому найяскравіше наша свідомість, скорше інстинктивно, проявилася), ми були політично незрілі, покладаючись на старше від нас покоління. Тим більше, що представники того покоління вже були парламентаріями, лідерами, міністрами. Ані апарату для оцінки політичної діяльності «старших», ані часу на це (війна!), ані бажання, врешті, смаку до заміни «старших» на політичному полі — наше покоління не мало. Навіть думка про це нам не приходила! Ми були переконані, що коли, напр., Голубович є «прем’єр», то значить він має до того кваліфікації і виконує свої функції так само ретельно, як ми виконували свої в ролях хорунжих і поручників. Сумніви, очевидно, з’являлися (особливо в тих з нас, що мали нагоду зустрінутися з поколінням Голубовича особисто). Але розчарування, а з ним біль, досада і спізнений жаль — прийшли вже в таборах, де була нагода продумати недавнє минуле, особливо читавши Донцова та «Листи» нещадного своєю логікою Липинського.
Розчарування в «старших» довершило нашу політичну свідомість, зробило нас політично зрілими, але це сталося жахливо пізно, себто коли ми були вже обеззброєні і збройна Визвольна Війна для нас була скінчена.
Якби ж та політична дозрілість прийшла була вже не на 10, а хоч би на 2-3 роки раніше!
Прихід політичної нашої дозрілості в розпачливо-таборових умовинах обеззброєного війська і спричинив своєрідну «психічну травму», яка повела наше покоління в науку (Подєбради), в мистецтво, а нашу групу завела в літературу (переважно поезію).
Бо про логічніший для декого з нас вихід — у чинну політику — не можна було мріяти: «старші» заздрісно тримали на це монополь, підсвідомо уважаючи себе за несмертельних, а наше покоління до сивого волоса уходило за «молодь»...
З тієї групи чи «плеяди», як колись казали, думаю, що лише Юрій Дараган та Олекса Стефанович були поетами уродженими. Та ще уродженим критиком і літературознавцем був дещо старший — Михайло Мухин. Але і йому силою обставин та наслідком тієї ж “травми розчарування” судилося заглибитися в історію політичної думки і — попутно — відкрити в ній фатальне місце драгоманівщини й Драгоманова, якого не так писаннями, як мітом було виховане й політичне сформоване старше покоління.
Ані Юрій Липа, ані Максим Грива, ані Оксана Лятуринська (пластик, емальєр!), ані з молодих — Олег Ольжич чи Микола Чирський — «уродженими» не були, як і Мосендз. Всі вони пішли в літературу тільки тому, що серед безвихідності — то був, може, єдиний вихід для дальшого ведення перерваної війни вже не військовою зброєю, лише зброєю мистецтва й культури, а зброєю поезії — в першу чергу.
Інакше Юрій Липа був би, майже без сумніву, — лікарем, біологом-філософом, для якого література була б марґінесом, дозвіллям, «нотатками». Максим Грива — чернігівський козак з походження — був би видатним військовиком. Ольжич, правдоподібно, — політиком. Мосендз, як вже згадувалось, — людиною науки і, одночасно, організатором, «капітаном промисловості». Чирський — першорядним фільмовим актором або режисером...
Але брами полоненої Батьківщини були замкнені. Поля для життьової діяльності — бракувало. А надмір енергії владно кликав як стій до національної творчості в сфері хоч би лише духової, нематеріальної чи майбутньої, України. Таким чином поставали «Суворість» Липи, «Зодіак» Мосендза, «Рінь» Ольжича, «Княжа емаль» Лятуринської і просто «Емаль» Чирського — книжки, безперечно, літературно-повновартісні, історично важливі ба й навіть «історіотворчі», але, все ж, відмінні від «фахової продукції» уродженого професійного письменника.