Головним героєм оповідання «Великий Лук» був Марко, тобто письменник дав цьому персонажу ім’я свого батька, котрий рано помер. Знаменним виявилося також те, що Марко народився тоді, коли у бою загинув його батько. Великий Лук, який віщував смерть, згодом у руках Марка став символом відплати: «Дух Великого Лука повернувся до країни предків з величезним почотом…», бо завдяки йому вдалося знищити увесь ворожий курінь.
У збірці «Людина покірна» сильна особистість протиставлялася масі, яка, за авторською характеристикою, знала лише «вагання, панічність, страх перед ризиком», проте не виявляла інстинкту самозбереження. В оповіданні «На утвор» наводилися конкретні приклади, коли інертна маса сама прирікала себе «на утвор», тобто на знищення. Заголовок твору створював ефект очікування незвичайного, і заданий ним тон підтримувався упродовж усього тексту. Втрата людиною інстинкту самозбереження стала тут предметом пильної уваги і втягувала у своє силове поле подібні ситуації. Однією з них був той випадок, про який оповів Давид – оповідач і водночас учасник подій. Його тактика цього разу полягала в тому, щоб спочатку вразити, заінтригувати присутніх, а вже потім звертаннями чи запитаннями до них підтримувати увагу. Тому і почав він з жарту про нібито винайдений спосіб омолодження, а потів перевів розмову на серйозне: «Бачили ви, панове, як у гірській колибі доять вівці. Навіть не мекаючи, товпляться вони до вузької вулички, де м’язисті руки вівчарів витискують з їхніх вимен молоко. Таким самим гуртово-отарним, покірно-бездушним був цілий процес викликуваних людей. І куди ж? На смерть!… А вони навіть товпилися, як ті вівці перед дійкою!..» Оповідь Давида – не сухе повідомлення, а емоційний, розрахований на слухачів монолог, що супроводжувався постійними звертаннями: «Згадайте, панове, як…»; «Знаєте, може, як…»; «Пам’ятаєте, як часом…» Він розказував про те, як потрапив у в’язницю і пропонував приреченим на «розход» людям тікати звідти, але це викликало у них лише жах. І хоч знайти підтримки у заляканих «вівце-людей» йому не вдалося, проте, скориставшись несподіваною ситуацією (що забули зачинити двері камери), він втік. При цьому оповідач не намагався прикрасити свою втечу, витворити з себе новітнього богатиря, він говорив про це просто, без будь-яких зовнішніх ефектів, бо шанував слухачів.
Введення Л. Мосендзом у твори оповідача, котрий бачив чи чув те, про що розказував, надавало їм емоційності, переконливості. Нерідко достовірність зображеного підкреслювалася епіграфом-присвятою, як, наприклад, «пам’яті брата» («Брат»). Зв’язок з позатекстовою реальністю, у даному разі – з загибеллю близької людини, надавав цьому оповіданню особливого ліризму. Невисловлена, нереалізована любов до слабкого фізично, але сильного духом брата бриніла у кожному його рядку, особливо в отому повторюваному звертанні «братіку милий!». В оповіданні «Брат» дистанція між автором і оповідачем стає мінімальною, бо мова йде про духовне випростання його рідного брата, що вразило і, очевидно, вплинуло на нього самого. Для автора було важливим зафіксувати мить переродження, перетворення «крихкого, тендітного, мовчазного» юнака у свідомого борця, котрий вирішив іти на «жнива», тобто виборювати волю. Алюзія «жнива» сприймалася лише в контексті, у зв’язку з протиставленням людей безсловесній худобі. «З села вже багато пішло на жнива!… Значить, і вони не захотіли бути худобою, відчули свою людськість…», – підкреслює герой. Його переконаність, що бриніла в повторюваному «піду», усвідомлення вирішального моменту історії змушували діяти: «Знаєш, я гадаю, що як ми прогавимо цей дев’ятнадцятий рік, а його вже половина геть, то ніколи не спроможемося на свою власну долю…». Цим оповіданням письменник відгукнувся на звинувачення Є. Маланюка у «черкаській ша тості» («Звідціль черкаська твоя шатость / І рабська кров твоя звідціль…») як одній з причин поразки, тому і ввів у текст твору підказку «черкаська»: «О, ти шарлатний дев’ятнадцятий роче! У твоїй суховійній весні й пустельно-гарячому літі починає відроджуватися "черкаська" завзятість!». Характерно, що ні зображена подія, ні місце дії (біля Бугу) ніяк не пов’язані з Черкасами, тобто слово «черкаська» служило розпізнанню попереднього контексту і розумінню того нового змісту, який виник під впливом цього маркера. М. Бахтіну належить цікава ідея розглядати людський вчинок як потенційний текст, що потребує діалогічного контексту. Вчинок брата, котрий спочатку говорив, переконував, а потім, уже не чекаючи згоди, відійшов туди, де чулися гармати, був і сприйнятий, і належно оцінений, отже, увійшов у діалогічний контекст художнього твору.