Наталена Королева
ПРЕДОК
У СПОДІВАННІ ЧУДА
— Ultimo veritas? Останньому — правда?
— Світло олійної лямпи м’яко вирізьблювало гострі риси старечого обличчя дон Фернана де Кастро, званого в Бурґосі «el Sabio» — «мудрець».
Поважний ґранд підвів ясний погляд своїх мудрих очей на молодого Карльоса де Лясерда.
Струнка постать юнака поринала в легенькому присмерку, що поза світляним колом лямпи наполовину приховував робітню вченого, наповнену дивовижними речами.
— Ultimo veritas? …Ні, Карліто! Не тобі відтулиться вона! Бо не ти будеш «останнім»… Може навіть, — лагідно всміхнувся старий філософ, — сам станеш «предком!» Заложиш «новий» рід… з двох «старих», разом з’єднаних…
Дон Карльос повільно глянув на перстень, що з роду в рід давали його Лясерди при заручинах.
Посмутнів і почувався непевно: чейже не завважив дон Фернан, що… і, опанувавши свою збентеженість, діткнувся пугару.
— Ах, правда! — промовив елегійно. — Я, як Пилат, запитую: що вона є? І де схована?…
Дон Фернан сперся на масивний том «Хуан-Міґуелевої хроніки».
— Сину моєї душі![1]. Навіть Христос не відповів Пилатові на те питання!.. Бо, певне, це річ не людського розуму. І кожний її собі уявляє інакше.
— Але, мабуть, найчастіше, — як стару бабку, що раз-у-раз повторяє, беззубими устами, ті самі, набридливі «правди»… — викотився, з-під стіни великого ватрану між полицями книг, тяжкий бас старого Херонімо, старого, всіми в домі поважаного Карльосового джури[2]).
Увесь свій вік прожив Херонімо навчаючи юнаків Лясердів володіти зброєю. Річ ясна: за «члена роду» вважати себе не міг, але зачислював себе «до родини». І давнім, кастілійським звичаєм, часто, лишаючись при розмовах близьких панів, докидав і своє слово.
Дон Фернан поплескав долонею по злотисто-гнідих, шкурятяних обгортках «Хроніки»: — Істина… чи правда… не буду говорити про неї!.. Але ж, легенди, Карліто, такі ж вірні, як і вона.
Карльосові очі блиснули з-під темної лінії зрослих брів: — І такі ж таємничі… Бо стають зрозумілі занадто пізно… Коли вже сталося те, що вони пророкували, або назначали… Ліпше було б знати свою долю — наперед!
Дон Фернан покрутив сивою головою по широкому, руркованому, округлому як тарілка, комнірі «фрезі»: — Милишся, друже мій! У тому велике Боже милосердя, що не дано нам бачити майбутнє!..
— Але ж — питатися не заборонено! — знову покотився з пітьми Херонімів бас. — А тут, із дозволу їх милостей, у Бурґосі, недавно об’явилась…
— Напевне, «знаменита гітана», Херонімо? — мов до дитини всміхнувся де Кастро.
— А саме так! Гітана! Звуть Маріленою[3]. Та дарма, що циганка, за гроші не ворожить! Тільки з надхнення, коли «прочуває» майбутнє тієї людини, що її питає… В біді людям помагає! Де знайти згублену річ — укаже. Чи живий, чи вже неживий хтось довго відсутній — скаже. І коли чуває — дівчина, як дівчина! Але часами впадає в дивний сон. Тоді — хоч голкою її вколи — не чує! Води ж свяченої не сахається, і в сні своєму дивному Господеві хвалу віддає, церкви не цурається…
— Хто знає, які здібності має людська псіхе?… — задумливо промовив учений.
Херонімо ж, опанувавши мову, вже не спинявся… Та бо та ворожка зі славного роду! Від Марії Паділлі[4] походить! Що то так зачарувала колись короля дон Педра, що аж із нею оженився!.. Марілена ж не князівна ні принцеса, а звичайна різникова донька![5]…. Тож їхні милості дозволять привести її сюди? Кому ж це шкодить?
Дон Карльос знав, що ось-ось мала повернутись із королівської палати Беата, бо на зміну їй уже поїхала його наречена Каталіна, Беатина сестра.
Там, при змученій королевій, що й на мить не покидала ложа смертельно немічного короля дон Феліпе, за чергою змінялися сестри. Чому ж би не стравити час за гаданням?…
Незабаром міцна Херонімова рука піднесла заслону з кордобської цяцькованої шкіри і впустила ворожку.
З нею прийшов і її батько. Без остраху й позування, циган спитав доньку: — Чи могла б ти, Марілено, доглянути шляхи цього кавалеро?[6].
Гітаніта з гідністю схилила голову: — Спробую, тату! — і сіла в фотель, що його вже підсунув Херонімо.
Простягла до Карльоса руки, повернені долонями догори.
Лясерда не зрозумів і взявся за гаманець. Але циган покрутив головою і знаком показав: покласти руки на Марілинині.
Гітана якийсь час майже суворо дивилася Карльосові в вічі. Потім спустила повіки, глибоко зітхнула. За хвилину дихала рівно й спокійно: спала.
Циган усе уважніше вдивлявся в доньку. Діткнувся до її плеча.
Дрібне тремтіння пробігло невеличкою постаттю циганки. Напружилась, витяглась і вгрузла в подушки фотеля.
Дон Фернан і Херонімо присунулися ближче.
Карльос споважнів. Чув тепло циганчиних долонь, що ніби «відбирали» його власну теплоту. Почував кволість, як від утоми. Здавалося: ось-ось засне й сам… Було неприємно. Але ніби не вистачало сили, щоб струснути цю дрімливість і припинити гру.
— В ім’я Господнє! Чи чуєш мене, Марілено? — озвався циган.
— Чую… Нехай буде благословення Всемогутнього… Бачу години й дні… довгі дні… що йдуть над головою кавалеро…
Уста гітани ледве ворушились. Голос був тихий, безбарвний.
— Що загрожує людині цій? Залізо, отруя, вогонь?…
— Залізо… малі звірята, подібні до псів… Пам’ятай: утрачене знайдеш, коли вважатимеш, що втрачене воно навіки…
Раптом скрикнула: — Б’є година долі його! Хитнулись терези життя й смерти…
Далі шепотіла ледве чутно…
А в дверях стояла стривожена Беата.
Вся, як квітуча ніжність, дивно не в’язалась вона зі своїм важким, двірським одягом.
Блискучими очима вп’ялась у Карльоса, що вглядівши її, вже зірвався з місця.
Але в тій хвилині гітана скрикнула знову: — Слухайте!..
Над Бурґосом упав, як чорна заслона жалоби, похоронний дзвін[7] — «Togue a muerto». За першим покотилися хвилями — все наростаючи — тужні голоси інших дзвонів. Мідяний хор дзвонів із усіх церков приносив Еспанії вістку, що король Феліпе достраждав.
Беата й гітана стали навколішки. Чоловіки хрестилися.
А за мить Беатин повіз і Карльосів кінь гнали до Бурґосу.
У великій кімнаті королівської палати тривало гнітюче, як загроза, мовчання. Мов перетворені на статуї, без руху, сиділи в ній дві постаті: королева-вдова, донья Хуана, та її сповідник, падре Інніго де Санто Еспіріто.
Думка одної блукала в безкраїх просторах жалю; другий, взагалі, ніколи не помічав світу.
Вираз достойного спокою — приписаний суворою етикетою еспанського королівського двору, — спочивав на безкровно-блідому обличчі королеви, що ніби скам’яніла в своїм болю.
Відсутній погляд занадто розумних очей, здавалося, не пізнавав і не бачив нічого.
Нечутно до кімнати вступив начальник королівської варти, де Сандоваль[8], молоде обличчя якого дивно не гармонізувало з передчасно посивілим волоссям. Завмер у глибокому поклоні.
Якийсь час донья Хуана, немов не помічаючи його, мовчала. Потім струснула головою, наче будилась із задуми: — Ще щось існує на світі?
— Милостива володарко — почав Сандоваль.
Сухі, великі очі королеви блиснули, мов у гарячці: — Не володарко… вдово!-.. — і чарівно-мелодійний її голос, що ввесь Мадрид звав його «неземським»[9], зломився, немов ніжна, скляна голка. Восково бліда рука торкнулась чола. — Вдова… А вдові не личить зберегати попередній хід життя…
Опритомніла цілком. Говорила вже не зломана горем жінка, а наказувала королева.
— З цілим двором, я сама допроваджу тіло дон Феліпе до його батьківщини — Австрії[10]. Вирушимо ще цієї ночі.
2
Перекладаю словом «джура» вираз «maestro de armos = учитель, як обходитись із зброєю», якого поважали в родині і пани і слуги, і який за «слугу» не вважався.
4
Марія Паділля — історична особа. Була це циганка, з якою король дон Педро морганатично оженився, незвичайно розумна й гарна.
5
Цигани в Еспанії живуть осіло. Більшість із них — торгівці. Переважно різники, кошикарі, «ножарі» (що виробляють ножі), ковалі. Старші циганки продають на вулицях оладки «banudo», які тут же печуть. Завжди чисто одягнені.
6
Пишеться «саbаllего», читається «каваєро». Еспанське b (б) вимовляється як українське в. /На жаль, письменниця тут дещо переплутала — це літера «v» в іспанській мові вимовляється як «b»/ — Прим. упор.
8
Згадані в повісті особи — майже всі історичні й наймення їх повністю подані. Але титул Сандоваля — duque (дуке) себто: герцог, не вмію перекласти на українську мову. Переклад «князь» був би несправний. Бо титул дуке (франц. «duc») іде зараз за князем («principe», франц. «prince»). Німці й москалі зберегли форму «Herzog» = герцог. То й може і по-українськи могло б бути «герцог»? Чехи мають на це свою форму «vevoda». Але вважаю, що по нашому не можемо вживати тієї форми, бо плуталась би з поняттям «воєвода». А лишити «дуко» — також не можна, бо по-українському називають «дукою» просто багату людину. Тож не остається нічого іншого, як уживати таки форми «герцог».
9
По анналах і записах, королева донья Хуана прозвана «la Loca» — безумна», бо ж таки стратила була на якийсь час здоровий розум, — мала незвичайно приємний, чарівний голос.