Тяжко ступають потомлені коні. Перед їхніми посрібленими намороззю головами пливуть хмарки білої пари.
Круг трьох саней метушаться ті, що приїхали й їхні слуги, кінні й піші.
— Слава! Таки прибув будівничий! Таки привіз отець Каєтан! — тішиться Адам і не втримується: поспішає назустріч.
Марія, що сама ходить у кунтушах і звикла вже до тутешньої одежі, завважує:
— Немов ув італійських одягах… і є там жінка…
— Мабуть привіз італійського архітекта…[347] та ще й з дружиною — завважує Карльос.
— Я піду також! — нетерпеливиться Марія.
Карльос лишився сам. Розправив члени й відчув, що разом із заметіллю зник і його неспокій.
Цікаво довідатись новини!..
А вони ж таки йдуть самі сюди! І немов відчиненими дверима в студіольо ринула велетенська хвиля… Летить просто на Карльоса, підхоплює й підносить високо-високо… аж точиться голова й туманіє в очах.
А в тім тумані біжать слова візіонерки-гітани з Бурґосу:
— «Втрачене знайдеш тоді, коли вважатимеш, що втрачене воно назавжди…»
Щосили розплющує очі Карльос і бачить, справді бачить: дійсна, жива Беата стоїть перед ним!
Жива!!..
Може трохи рожевіша — певно від холоду?.. Але ж — вона це! Вона! І навіть зо світлою «зірочкою чистоти» на щоках!
Стоїть і дивиться привітно, великими, зеленавими очима… очима «де Кастрового роду»!.. А під коміром, на шиї блищить масивна, старовинна спона — ізмарагд…
— «Зелений камінь ізмарагд…
«На ньому ж ці слова: «Бажання Раю…» — ще пропливло тонучим човником перед Карльосовими очима… чи уявою?., і вже він не чув, як Адам підхопив на руки його падаюче тіло…
Та млість не тривала довго. Карльос швидко прийшов до тями. Немов прокинувся від хвилевого сну, що… ніби ще продовжувався! Бо побачив майже суворе, вузьке й довге обличчя, типове для роду де Кастро й почув еспанські слова:
— Моя донька — Рената де Кастро…
— Рената!.. «Відроджена»!.. Яка ж у неї чарівна, ясна, довірлива усмішка!
Так: це третя лілія з одного й того стебла, що й Беата й Каталіна…
За вечерею Карльос зовсім опанував себе. Довго вже сиділи за столом, а розмова не спинялась і на мить.
Однак Адам не дуже був розрадуваний: найнятий архітект, коли отець Каєтан вертався з Києва, рішуче відмовився їхати «до папіжника».
Був бо він сочиніянин[348] і громада одновірців не дозволила йому «працювати для католика».
— Страшна річ, цей єретичний фанатизм! — обурювався Адам.
— У мене майнула була думка, — розповідав свої пригоди отець Каєтан, — що знайду в Бердичеві іншого, німчина, що ніби примандрував із жидами з Чехів. Тож я й вернувся до Бердичева. Та ж отці «від Святої Варвари»[349] повіли мені: що то — не німчин[350], а жидовин.
Адам підвів руки:
— Де ж би таки можна, щоб християнське житло з каплицею будував жидовин!
— Це ж був би явний гріх! — додала пані Теофіля.
— То може мене послав сам Бог, щоб міг я вам послужити, — озвався де Кастро, Ренатин батько. — Маю в себе, не так щоб славного якогось архітекта, але, як тут кажуть — «хитрець» він неабиякий, учений у майстра італійця. І образ на спосіб фльорентійський змалювати годен, і контрефект[351] який, і статую зробити, і оздобу з каменем-самоцвітом викує. З тутешніх, негербованих він. Нерадо його пускаю з дому, та ж вам позичу охоче.
— Не гербований? — зацікавився Карльос. Хоч знав уже досить мову «Землі Волинської», але не настільки, щоб зрозуміти все, без пояснення.
Тому де Кастро перейшов на мову еспанську.
І Карльос не відав сам, чим дужче впивався: чаром рідного слова на чужині, чи живим усміхом «Відродженої Беати»?
— Як би міг я не прибути відразу, — говорив тим часом дон Хуан Марія[352] де Кастро, — коли голос Еспанії відізвався до мене, а свята реліквія прийшла сама до мене… ніби розшукуючи мене! Ми й подалися разом із Ренатою, себто: цілим родом!.. Це ж бо — ввесь мій рід на чужині!
Слуги вносили великі тарелі з Дніпровою рибою-визиною[353], що її привіз отець Каєтан.
Відчиненими дверима долетів у їдальню дитячий тихий спів — нескладна, монотонна пісенька тільки з двох слів і з двох нот:
Та-то, ма-мо,
Та-то, ма-мо…
Рената зацікавлено прислухалась.
— То кумкають наші «Водяні Дитинчата»: Раїна й Фаїна! — пояснила пані Марія.
Прибрана перловим намистом та сережками, в алтабасовому[354] контуші, вона «привчалась до звичаїв»: частувала гостей «ласкавим словом принуки»[355].
Але радісно настроєна сарацинка хвилювалася новою ролею й помилившись, промовила до Ренати по арабському. Де Кастро відповів за доньку:
— Пробачте, ясна пані, але Ренаті вже чужа маврська мудрість…
Карльосів погляд пробіг по співбесідниках:
— Випадок, чи дивний збіг обставин? Але от скільки зійшлося нас, чужинців, на цій землі!
— Від 1340-го року їх у нас, на Волині, чи не більше, як корінних тутешніх людей посполитих, — відмітив точний у датах отець Каєтан. І легким сумом зазвучали додані слова:
— Як імла над мочарами, як ліси в байраках, — постійні мешканці цього краю тільки додаток до краєвиду…
— Бо ж вони так тісно злились із своїм рідним краєм… — притакнула пані Теофіля.
— Природно! — погодився де Кастро, — вони ж — у себе вдома! Тяжко злитись із краєм чужим! Бо відсутність рідної землі почуваєш, як утрату здоров’я…
— Рівняєте, графе, до хворого того, хто покинув свій край?
— До безнадійно хворого! Бо вигнанець — чи емігрант добровільний — як каліка: він ходить. Але як? Він ніколи й ніде не «вдома»… Він — як мертвий, коли б такий мертвий вийшов із могили… Він ніколи й ніде — не «на місці»!..
— Але може такий «стан смерти» часами доводить до «воскресіння духа?» — не підводячи очей промовив домініканець.
Дон Хуан посміхнувся:
— Ваші слова, отче, до мене відносяться більш, як до кого! Істино: тільки на чужині міг я зрозуміти те, чого не зрозумів мій прадід дома.
Спокійно глянув отцеві Каєтанові у вічі:
— «Фанатичним єретиком», — як говорять! — вийшов він з Еспанії… Про Ґуїльєльмо де Кастро[356] говорю! — пояснив дон Хуан. — Був він завзятий катар. А я, на чужині віднайшов віру батьків. І відчув, що вона — моя! Бо еспанська! Як моя мова, як мої звичаї, як моє ім’я… Як моє тіло, що одягає моє духове «я»!
Карльос зробив рух, завагався хвилину, але спитав:
— Якщо не видається вам, достойний мій родиче, занадто недоречною моя заввага, то ж саме тепер, коли вже не існує ця… цей напрям думки… і зліквідовані нещасливі спроби катарів-альбіґойців… Не існує вже більш перепон між вами та Еспанією?
Де Кастро примкнув повіки й похитав головою:
— «Як Христос не зійде з хреста»… — почав старовинним прислів’ям, — так… не посміє вернутися в свій край той, хто добровільно покинув його, та ще в часі смертельної небезпеки, щоб шукати особистого щастя… чи спокійного життя. А у його нащадків…
— Вирвано коріння! — злетіло з Адамових уст, немов підказане чужою волею.
— Так! Але в ґрунті новому, рослина обережно засаджена, може рости. Тільки дуже помалу. Часто хиріє й ніколи не дожене місцевої рістні…
Повільним рухом алябастрово-білої руки старий Гранд показав на образ що висів на стіні: «Поворот блудного сина».
— Ось: тільки Господь і батько! — вибачають зовсім «блудному синові». Але Мати-Отчизна — як і коханка! — ніколи не забудуть і не подарують… зради. А, що не кажіть — це зрада, покинути когось близького взагалі… та ще більше в годину небезпеки…
— Може воно так є, як сказав ясний пан граф, — тихий голос отця Каєтана звучав лагідно. — Та ж мені, ченцеві, простому духом, що не знає мудрости світу цього, завжди здається, що Господь, особливо тримає правицю свою над вигнанцями… Раз-у-раз бачу швидку кару Божу на того, хто скривдить вигнанця…
348
Созиніяни, справніше: «социніяни» — єресь заснована в Польщі 1533 р. італійцем Социно. Не визнавала Св. Трійці й божества Ісуса Христа.
349
Кляштор св. Варвари в Бердичеві, спочатку — кармелітський, потім — камальдулів. Потім кляштор був скасований і лишився тільки дуже гарний, старовинний костел, а в ньому дуже славна — і від православних у пошані, — ікона Святої Діви «Бердичівської».
351
Контрефект — портрет; «негербований» має два значення: 1) не шляхтич, що «не має гербу», або: 2) виучений якомусь реместву, але не принятий до «цеху», а працюючий «на свою руку» — приватно.
352
В Еспанії є звичаєм давати при хрещенні кілька наймень (авторка, охрещена в Еспанії, має шість хресних наймень). Це робиться: «щоб дитина мала більш святих заступників та охоронців». І часто хлопцям дають наймення «Марія» (не Маріям!), щоб Свята Діва його охороняла!»
353
Визина — старовинна назва риби-осетра, що її давініше було багато в Дніпрі. «Осетрина», осетер — узято з московської мови. Українська назва була: визина. Цікаво, що ця старо-українська форма лишилась у московській мові: «вязіга» — хрящ, із похребтини визини чи осетра, який дуже ціниться як додаток до начинки пирогів на Придніпрянщині, а ще більш — у Московщині.
355
У старі часи вважалося, що треба було не тільки частувати, але ще «припрошувати» чи «примушувати» щоб вони їли й пили.
356
Ґуїльєльмо де Кастро — дійсно, історична постать. Нащадки його ще жили коло Житомира перед першою світовою війною. Альбігейці — єресь, яка постала у XIII стол. на півдні Франції в місті Альбі, звідти назва: альбігейці або «катари» — чисті (з грецької мови), як вони називали себе самі, бо — ніби то тільки воїни мали «чисту», нічим не «зіпсовану» віру. Занесена була ця єресь до Франції з Болгарії. Рекомендувала вона дуже суворі пости, радила не вступати в подружжя «щоб рід людський перевівся» а з ним — був би «знищений гріх». Світ, «а їхню гадку, створив не Бог— а Люцифер, якого вони називали: Люцібель. Рекомендували також і самогубство, як спосіб «знищити гріх», або принаймні «одного грішника».