— Та ж інак і бути не може! — втрутилась співчутливо пані дядина. — Коли й сам Син Божий і Пречиста його Мати були вигнанцями в чужій землі єгипетській!..
Рената й Марія, що враз відчули симпатію одна до одної, не прислухались до загальної розмови. І коли по словах пані Теофілі утворилась коротка павза, впали латинські слова Марії-Зораї:
…Срібна, срібна Волинь!.. Колиска мого золотого щастя!
Погляд Ренати випадково торкнувся Карльоса. А сарацинка залилась рум'янцем, зустрінувшись із щасливим поглядом синіх Адамових очей.
…Та-то! Ма-мо!..
Знову пурхнув відчиненими дверима невтомний спів Раїни й Фаїни.
В їдальню ввійшла чорноока, чорноволоса Євлалія, несучи на руках Тею, що була заплакана:
— Чого? Чого? — запитала пані дядина схвильовано.
Волошка[357] блиснула перлами зубів: — Панна згадала, як восени прощалися з ластівочками.
— Та ж вони вернуться з весною!
— Так… я це знаю! — захлипала дівчинка, — але ж вони такі маленькі!.. І мусіли так далеко… самі!., без нікого!..
Сміх спинив слуга — молодий, ставний парубок. Уклонившись, він схилився до отця Каєтана й промовив тихо кілька слів.
Чернець підвівся: — 3 дозволу ясного панства і за ласкавим пробаченням, мушу з поміччю…
Пані Теофіля захвилювалась.
— Ні, ні, не як сповідник! А як лікар![358] Погризлись чужі коні з наськими й примняли машталіра.
Домініканець, хлопець і хова з дитиною вийшли.
— І ця чорноока красуня — сказав Карльос, — теж чужинка?
Адам повернувся до Карльоса: — А ось — нарід землі нашої: той молодик — її сила, а патер — її освіта[359]. І це знаменно: Церква бо — це перша брама, якою приходить до примітивної країни освіта…
— Але, вже третє покоління цих чужинців частіше співає волинських веснянок, як рідних пісень! — усміхнувся дон Хуан.
— Ось, хоч би наша найдостойніша пані дядина, — притакнув Адам, — правда, литовському Перкуналові «лісових вогнів» не палить! Але старовинним волинським звичаєм вішає на дерева «офірні віночки»! А хіба ми, тут приявні, знаючи стільки мов, не говоримо переважно в мові цього краю? Дарма, що наші рідні мови може й більш розвинені?[360]… Що ж до мене, особисто, то я дістав рани й перебував у неволі, обороняючи з власної волі цю — «свою»! — чужину!..
Карльос поважно додав:
— Сподіваюсь, побратиме, що і я не тікатиму від того…
Адам пригладив авреолю свого ясно-золотистого волосся:
— Імла… Імла Стирі! Не тільки сплять у ній казки та легенди, але дрімає в ній цілий космос… як у правдивій «космічній імлі»… І хто ж той пророк, що міг би сьогодні сказати, який витвориться згодом із неї світ? Не кличемо ми, — чужинці! — раз-у-раз — Адам кивнув головою на двері, — «Та-то! Ма-мо!», але ж замкнені у нашому «вигнанстві», добровільному чи примусовому, — чуємо голос цієї Землі, що прийняла нас, чуємо виразно її голос:
— «Діти мої!..»
«PATEFACTA ERUNT DEI ARCANA[361]»
Пані Теофіля сиділа у високому кріслі в своїй одрині. Дивилась у вікно й прислухалась. У передранковій імлі поривчастий вітер міцно хитав високими ялинами за ровом.
Здавалося, хтось великий і таємний махає там наміткою: раз — на привітання, раз — на розлуку…
Раптом вітер розірвав туман і між зеленавими хмарами засяяла вранішня зоря; одинока й холодна…
Дядина встала, засвітила лямпочку перед великим образом Матері Божої «Кормительки»[362], яка «пильнує, щоб не забракло в оселі хліба».
Та ж у цю ніч молилась не про поживу людям і тваринам…
— Випроси, Матінко, най пошле Господь долю тому наслідникові роду, що має от із хвилини на хвилину прийти на світ! Захорони й захисти Пресвята Діво-Мати й ту, що взяла собі при хрещенні Твоє святе Наймення!
Знову повернулась до вікна… думала…
— Така була слаба «Мариня», коли Адам прийшов змінити пані дядину при ліжку хворої!.. Глибокі, мов у ями запалі! — очі горіли на блідому, як подушки білому, личку, що набрало чарівної краси… Але ж горять вони таким вогником, що… спалахне сильно і ясно перед тим, як має погаснути!..
Боже! Боже! Помилуй її, таку молоду, щасливу, гарну, добру!.. Візьми мене стару замість неї! Доле. Духи Лісові! Як що вам потрібен «викуп» за молоде життя, за щастя — моє життя візьміть![363].
Стискуючи на грудях руки, пішла до дверей. Довше не могла витримати! Піде молитись до каплиці!
Оминула своє широке, вигідне ліжко під важкими «небесами» з протканого «травами» та «струями»[364] східнього шовку.
Даремно біліють високо-підбиті подушки, а м’який, хутряний покрівець розтягся в ногах, поверх теплої ковдри, мов живий, сильний звір.
По дорозі взяла зі столика грубий, у темну шкіру оправлений молитовник «Діурнале», з молитвами й службами Божими зокрема на кожний день.
Перекинула в кількох місцях сторінки. Знайшла! Ось вона, — написана на окремому листочку пергамену і вложена в книжку «Молитва до святої Марґарити», що помагає матерям у тяжку годину[365].
Взяла за клямку двері й прислухалась, бо почула, як далеко — на нижньому поверсі, хряснули двері… потім швидко перебігли жіночі, босі кроки й загуркотіла мидниця, покотившись по сходах…
Ще настрашать Тею! — затурбувалась пані Теофіля, згадавши, що стурбована вже кількаденним хвилюванням усього замку, дівчинка ввечері пашіла, плакала й не хотіла спати.
І саме вчас прийшла до внучки.
«… від пристріту[366] дідового, бабиного, молодечого, дівочого, жіночого, чоловічого, діточого… — вмивала Тею Євлалія «з вуглика, ножем перехрещеного»[367]…
Тільки знаком наказала пані дядині, щоб «не переривала її наговору» і — для певности! — проказувала ще зарікання від лихоманки-пропасниці:
…і вийшли з моря-окіяну сім дів-дівиць: перша дівиця — Зимниця, друга дівиця — Палениця, третя — Ледова, четверта — Бідова, п’ята — Невсипуща, шоста — Невмируща[368], сьома — Лідія, над ними володарка.»
Тея лежала спокійно, з розплющеними очками й уважно слухала, — як цікаву казку, — заклинання «семи дівиць».
Раптом підвелась. Сіла на ліжечку й перехилившись, слідкувала за чимсь на підлозі.
Раніш, як волошка встигла її затримати, дитина вже бігла босоніж, чорним, квітчастим килимом до дверей. Біжучи, вела ручкою за чимсь по підлозі.
Пані Теофіля разом із ховою вхопили дівчинку на руки:
— Ну, ну! Богумилко[369]! Не витівай! Засни ще! Ляля сама впіймає тобі котика-Мацька! Покладе його тобі в ногах… най він тобі попряде… казку свою котячу розповість… Як заснеш — ураз зрозумієш, про що саме він тобі розповідав!..
Але Теїні сині очі стали немов іще більші як звичайно. Ясно й поважно дивилась на бабуню:
— Я, бабуню, не Мацька гонила! То — смерть-Морена повзла! Як смужка сивого диму. Я її, бабуню, погнала до дверей! Вже її тут нема[370]!
Пані Теофіля тремтячою рукою перехрестила внучку й себе. Дивним поглядом глянула на хову. Та мовчки впала навколішки й сховала обличчя у вишивану попередницю.
Пані Теофіля квапливо прикрила Тею й погнала до Маріїної одрини.
Адам схилився над ліжком дружини, йому видалось, що Маріїна рука швидко холоне в його руці.
Хотів сховати під ковдру ту бідну ручку. Але ж немічна так спокійна спала, аж було жаль збудити її після перенесених мук. Враз по Святому Причасті їй помітно полегчало.
— Це добре, що запричастилась відразу, як знайшлася дитина! — гадав Адам. — Не тільки ж бо на смерть причащаємось, але й на зцілення душі й тіла! Дяка Богові, що вже це скінчилось!
357
Волохами, волошками називали у старовину мешканців Румунії, себто румунів. Але іноді називали «валахами», «влахами» теж і італійців.
360
Авторці довелося особисто пересвідчитися, наскільки «чужинці», які оселились в Україні, полюбили цей край, зжилися з ним, «втілилися», так би мовити, до нього. Року 1919 авторці довелося бути, якийсь час, передкладчицею в Українському Міністерстві Закордонних Справ. Там авторка — зі здивуванням дуже щирим! — пересвідчилась, що найліпше володіли українською мовою такі «українці», як: граф де Бальмен, панна Тереза Берґоньє, Ян Карашевич — Токаржевський. А такі «корінні» українці як панна Гудим-Левкович, родина Тарновських, а такі з «типово-українськими прізвищами як Кравченко, Ковбасюк — наймення не вигадані! — або не вміли зовсім по-українському, або дуже кепсько. Панна Гудим-Левкович не вміла навіть відповісти: «так!» або: «ні!» А казала: «да», «нєт».
Де Бальмен був давній французький емігрант, і жив завжди ціле літо, аж до осені глибокої, на селі, на Чернигівщині. Інакше — був це старшина (навіть генерал) царської Гарди. Тереза Берґоньє була донькою француза, що мав у Києві театр і готель та маєток — чи віллу — на селі, де, звичайно, також родина Берґоньє проводила літо. Ян Карашевич-Токаржевський, литвин, якого особливо поважаю за те, що завжди виправляв, коли його наймення «виправляли» на «Іван». Казав: «Ні! Ян — бо я литвин!»). Отже, ті на Великій Україні, хто жив на селі й бачив зблизька, що є «український нарід» — знав його мову й рахувався з нею. Ті ж українці, що мешкали в містах, знали — і поважали! — тільки «мову панську», але не «простонародну».
362
«Мати Божа Кормителька» — образ дуже улюблений за ту добу. Зображалась Пресвята Діва як кормить Дитятко-Ісусика. Вірили за ті часи, що де є такий образ — там «не забракне поживи ані людям, ані тваринам».
363
Прошу не шукати «погансько-детерміністичний клімат вітаїзму незгідний із християнським світоглядом»! Не можемо це «відкинути», бо пишеться про світогляд литвинки XV століття, а Литва щойно тоді приняла християнство. Ясно, що світогляд людей того часу не міг бути як світогляд людини сьогоднішньої. А «пояснювати» й «висвітлювати» це у тексті, це — псувати стиль, псувати повість, перетворювати справжню літературну річ на дидактичне навчання або на проповідь. Я не є парох, і не виголошую Слово Боже, але я тільки письменниця історичних повістей і моє завдання — утворити атмосферу того часу, про який пишу: дати її відчути читачеві!
366
Пристріт — зурочення, хвороба «наслана злим оком» чи «викликана лихим поглядом». Ще перед першою світовою війною по селах на Великій Україні вірили у «пристріт».
368
Заклинання «семи дівиць» записано авторкою від одної старої прочанки, яка прохала авторку «вказати, де є у святій Лаврі образ св. Лідії, володарки над пропасницями й лихоманками, бо «тільки вона їх зціляє!»