— Для власної вигоди, — повторили веритарії.
— З ідеї правди, — знову почав Петр, — випливає необхідність говорити правду й жити по правді, що означає не брехати навіть власному сумлінню. А принцип розуму накладає на нас обов’язок боротися проти цієї війни, бо вона безглузда, а отже й нерозумна, й переслідувати тих, хто її розпалює. І це хай буде нашим завданням. Нас тільки жменька, але я сподіваюсь і вірю, що невдовзі стане більше. А коли хочемо, щоб нас було більше, стримаймо плач та скарги, бо плачем і скаргами до своїх лав нікого не принадимо. Нема нічого пустішого, ніж сумувати та бідкатись, бо навіть якби злити докупи весь сум та бідкання в світі, вони не дійдуть до бога з тої простої причини, що бога нема.
— Бога нема! — вигукнули веритарії.
— Є тільки Всеправда, — сказав Медард, бо хотів, щоб останнє слово лишилось за ним.
Le prince charmant[18]
Під кінець літа, як уже згадано, Альбрехт фон Вальдштейн знов очолив цісарську армію. Тоді ж таки принцеса Еліза, єдина дочка овдовілого герцога Ліндебурзького Георга, колись Вальдштейнового прибічника, а тепер союзника шведського короля, зазнала пригоди, нечуваної й небувалої для особи її стану.
Під охороною двох рот добре озброєних кірасирів, посланих по неї дбайливим татом, принцеса верталася з пронизаного золотим сонцем веселого й прекрасного Тюрінзького лісу, де в солодкій безжурності прожила два літні місяці в домі свого дядька, графа Матіаса Костобока фон Плауена. І раптом у долині річки Гери, поблизу Арнштадта, на її ескорт напала солдатня сумнозвісного Вальдштейнового генерала Голька, прозваного Однооким Чортом: Вальдштейн послав його до Саксонії з недвозначним наказом, щоб він поводився там гірше, ніж диявол. Так герцог хотів помститись Саксонії за недавню спустошливу окупацію Чехії, а крім того сподівався, що цим каральним наскоком поставить на коліна саксонського курфюрста й примусить його розірвати союз зі шведським королем.
Зайнята плетінням вовняних напульсників для стражденних протестантських воїнів — це така робота, що не встигає набриднути, поки скінчиш, казала вона про свій доброчинний подвиг, та ще й дає приємне почуття, ніби робиш щось корисне, — принцеса, байдужа до красот природи, які пливли перед її гарними юними очима, карими з золотою іскринкою, була так беззастережно певна безпеки та недоторканності своєї витонченої, хоча й трохи худуватої сімнадцятирічної особи, що спочатку навіть не усвідомила серйозності цієї пригоди, а коли почула стрілянину, брязкіт зброї та крик, то подумала тільки, що то вояки з її ескорту «знову проганяють якусь потолоч» — приблизно так вона формулювала подумки свій здогад. Довгонога, пласка спереду й ззаду, але жвава за двох козенят і розумна та кмітлива за двох святих Катерин, принцеса Еліза була дівчина вельми симпатична. Вона зрозуміла, що діється серйозне, аж коли у віконце її карети заглянув командир кірасирів, блідий і поважний:
— Будьте мужньою й не лякайтеся, принцесо, але на нас наскочило вороже військо, й наші вже тікають. Єдине, що я можу зробити для вас, — це допомогти вам уникнути найгіршого: збезчещення, неминучого, коли ви попадете жива в руки чужим воякам.
Він показав принцесі набитого пістоля, якого держав у правій руці, й спитав:
— Ви бажаєте, щоб я застрелив вас негайно, чи волієте відібрати собі життя власного рукою?
— Дайте-но сюди, — сказала принцеса й простягла руку.
— Обережно, пістоль набитий! — застеріг офіцер, віддаючи їй зброю.
— І курки зведені? — спитала принцеса Еліза.
Офіцер підтвердив.
— І можна вистрелити двічі?
Офіцер знову притакнув:
— Тут є дві цівки й два курки. Глядіть, не натисніть обох зразу. Аж коли по першому пострілі будете ще жива, тоді натискайте другий курок.
Тільки-но офіцер це сказав, підлетів п’яний від крові кіннотник із полку генерала Голька й розвалив йому шаблею голову, так що офіцер назавжди відвоювався; сподіваймося, йому легко вмиралось, бо його втішала свідомість того, що він устиг подбати про врятування принцесиної честі.
Тим часом візничий Елізиної карети, маючи для цього більш ніж поважні підстави, зупинив коней, і в віконці, до якого щойно зазирав командир ескорту, тепер повержений у пилюку, з’явились огидні пики двох солдатів. Зрікшися всіх моральних гальм, вони позбулися й усього людського. Побачивши Елішку, обидва хижо захихотіли й сказали щось неподобно-цинічне про її зовнішність — на щастя, зовсім незрозумілою мовою, Вальдштейн-бо вербував військо в усіх країнах Європи, навіть на Британських островах. Умить вони сплигнули з коней, відчинили дверцята й удерлись до карети.