— П’єтро Кукан да Кукан не тільки чеський лицар, — заперечив папа, — а ще й італійський граф ді Монте-К’яра, і насамперед герцог Страмбський, отож є надія: ті чеські пани пробачать йому, що він родом чех.
— Ну, то дай боже, — сказав отець Жозеф з полегкістю, достоту так, наче вперше почув про ці предивні факти біографії Петра Куканя і тільки повідомлення папи розвіяло морок, що не давав його зорові бачити досить далеко й широко. — Це справді обставина дуже сприятлива. Правда, я передбачаю заперечення, що острів Монте-К’яра зник на дні морському, а герцогство Страмбське позбулося самостійності й стало невіддільною частиною папської держави.
Папа смикнув за дзвоник, і ввійшов його незамінний секретар, вродливий кардинал у підперезаній золотим ланцюжком хламиді, той самий, що служив ще його попередникові й попередникові попередника; зауважимо між іншим — привабливе обличчя кардинала від смерті Павла V трохи розпливлось, та й ланцюжок-пасок він мусив попустити на чотири ланки.
— Я хочу знати, — сказав папа, — скільки прибутку дає на рік колишнє герцогство Страмбське.
— Зараз загляну в книги й з’ясую точні цифри, — відповів кардинал. — А поки що можу сказати: найбільші прибутки зі Страмби надходили за часів герцога Танкреда, коли справжнім володарем там був отой capitano di giustizia[21], якого власноручно застрелив П’єтро Кукан да Кукан. Потім прибуток зі Страмби різко впав і не піднісся навіть після її приєднання до папської держави.
— Дякую, цього досить, — сказав папа. А коли вродливий кардинал вийшов, він додав: — Бачте, за геройські подвиги вашого П’єтро да Кукана ми доплачуємо вже традиційно. Та нехай уже: коли йдеться про успіх доброго діла, ми готові до будь-яких жертв. Хай буде по-вашому.
За якийсь тиждень після цієї розмови до Страмби приїхав з Рима бундючний пан у супроводі двох чоловіків, на вигляд ремісників. Усі троє оселилися в заїзді «Під павиним хвостом» на головному майдані Страмби, площі Пам’ятників, а вранці бундючний пан подався до герцогського палацу. Балакали, ніби це папський архітектор, якому доручено оглянути герцогську резиденцію і, коли треба, відремонтувати її, бо Страмба за ухвалою святого отця знову, як колись, стане герцогством під владою отого П’єтро да Кукана, що одного разу вже так жахливо провалився зі своєю спробою зробити зі Страмби ідеально справедливу державу. Ця новина викликала велике хвилювання. Герцогиня Діана досі скромно, за вдовину пенсію, призначену їй Ватиканом, жила в своєму скромному помешканні з єдиною старенькою компаньйонкою, що лишилася їй із цілого почту придворних дам, і часом приймала візити колишньої міської знаті — насамперед старого банкіра Тремацці, з яким любила гарикатись, дорікаючи йому за скнарість, провінційну дріб’язковість і називаючи його мокрою куркою. І ось тепер ця герцогиня Діана, вже не молода, але зі слідами вроди на одухотвореному обличчі, заплатила життям за звістку про повернення Петра Куканя на герцогський трон. Охоплена такою страшною люттю, що не витримало її серце, вона кілька хвилин боролась зі смертю, мурмочучи жахливі прокльони, а потім віддала богу душу, так міцно зціпивши кулаки, що отець Люго, управитель Страмби, не міг потім їх розціпити, отож герцогиню Діану покладено в труну й поховано в родинному склепі з руками не вільно складеними на грудях, як годиться, а схованими під витертим — бо в герцогині вже не лишалось нічого не витертого — парчевим покровом.
Отакий був гідний жалю кінець герцогині Діани — жінки колись вродливої й дуже симпатичної. Життя її минало так важко, що як і були в неї негативні риси, — а в кого їх нема? — то треба їй пробачити це й згадувати про неї тільки добрим словом.
Був у Страмбі ще один чоловік, якого звістка про повернення Петра Куканя вкрай розхвилювала; подеста міста, достойний старенький аптекар Джербіно, гожий стариган з леонардівською бородою. Як тільки звістка дійшла до нього, Джербіно, не вагавшись ні хвилини, спакував свої манатки, тихо й налякано постогнуючи, намастив салом п’яти, взяв ноги на плечі й дав драла, звіявся, щез, ніби його тут і не було, одне слово — якнайшвидше втік. Жителі Страмби дуже дивувалися — чому він утік? Але ми, обізнані з біографією Петра Куканя, добре знаємо, що нагнало хитрому Джербіно такого страху.