Саме в ту пору у Маделони рівно через дев’ять місяців після дводенних відвідин її чоловіка, гарпунника Жана Дютрука, народилася рудоволоса дівчинка, яку охрестили Констансою. І в Анрієтти знайшлася донечка — Агнеса. Вона народилася через сім місяців по тому, як у її тата, корабельного теслі Армана Коньяса, скінчилася двотижнева відпустка і він мусив знову йти в плавання. Хоч і недоношена, дитина була здоровенька й важила не менше за більшість новонароджених. Зате синок Сімони й капітана Леона Бассена — того самого Бассена, що подужав горилу, — народився переношений. Мати носила його під серцем аж одинадцять місяців, тож і не дивно, що дитя вродилось напрочуд дуже й гарне, з темним волоссячком і смаглявим, ніжним личком задерикуватого янголяти, якому дуже пасували чорні, вогнисті, широко розставлені очі. В Петра спитали поради, як назвати його, і він обрав ім’я Венсеслас.
У серпні того року, коли згорів добрий іспанський король Філіпп, шевальє де ла Прері випустили на волю; королева-мати тоді вже жила в добрій згоді з сином, і, хоч вона вже більш ніколи не досягла давньої могутності, годилось випустити на волю її прибічників. Прощання обох в’язнів, які щиро подружили за час довгорічного перебування в château d’If, хоч останнім часом і дратували один одного трошечки, було зворушливе. Перше ніж покинути замок, шевальє де ла Прері наостанок пофехтував з Петром, зіграв з ним у paume[2] і в більярд, а тоді, пообіцявши поклопотатися в Парижі за Петрове звільнення, сів у наготований човен і під стримуване ридання злотокосих каштелянових донечок та голосний плач їхніх діток відплив. Петр зі стиснутим серцем подумав: скінчився ще один період його життя, знов у нього розпливлось у руках і потонуло в мороку те, що довго було для нього повсякденною дійсністю, а він за цей час тільки постарішав на чотири роки й не просунувся життєвим шляхом ні на п’ядь. А що втекти з острова, з цих могутніх мурів та веж, стережених сильними загонами до зубів озброєних гвардійців, було неможливо, то Петр вирішив покласти край такому нікчемному життю і вже розмірковував, як здійснити цей похмурий задум: чи стрибнути з котроїсь вежі й розчерепити собі голову, чи сплести з простирадла мотузку й повіситись, а чи померти з голоду. Інших способів покинути цей світ він не знаходив, бо не мав нічого гострого й шпичастого, щоб простромити собі серце, як його батько, ані вогнепальної зброї, щоб пустити собі кулю в голову, а якби попросив, щоб йому купили в місті смертоносної отрути, то це було б єдине його бажання, якого милі каштелянові дочки не погодились би задовольнити.
І ось, коли він одного разу так сидів і, тупо дивлячись перед себе, міркував про ці невеселі справи, знаходячи в тому якесь похмуре задоволення, до нього прийшов сам каштелян і, довгенько по мулявшись, несподівано запитав його:
— Мосьє де Кюкан… Мосьє де Кюкан… скажіть мені… даруйте таку сміливість… я знаю, вам тут живеться непогано, і, сподіваюся, ви задоволені всім, але все ж таки… для людини молодої, як оце ви… сидіти весь час в одному місці — хіба це життя?.. Одне слово — чи не хотіли б ви звіятися звідси?
— Пробачте? — перепитав Петр.
— Я хотів сказати: втекти, — поправився каштелян. — Щезнути, вшитися, одне слово — звіятись, як я сказав.
У Петра закалатало серце: він-бо знав, що каштелян чоловік порядний, непитущий і не базіка.
— Певне, що хотів би, — відказав він. — Але як?
— А це, пробачте, полиште на мене, — відповів каштелян. — Один багатий вельможа притьмом хоче вас визволити, а грошей йому не шкода. Це простісіньке діло. Досить буде вам перебратись на моряка, і я випущу вас звідси, як буцімто свого зятя. Це буде, коли смеркне. Начальник варти, правда, знає, що тут зараз нема жодного з моїх зятів, але то дарма: він згоден заплющити не одно, а обоє очей.