— А хто ж той багатий вельможа, що хоче визволити мене? — спитав Петр.
— Цього я, пробачте, не знаю, — відповів каштелян. — Я не домовлявся з ним сам, він прислав до мене свою людину. Ох, пане де Кюкан, заклинаю вас: скористайтеся з нагоди, бо вона може більш не трапитись! Виходьте в широкий світ із цих мурів, бо вони, хоч і обвішані дорогими гобеленами, все ж таки тюремні мури, нічого не вдієш! Ви ще молодий, здоровий; тіштеся життям, а тішитись ним можна тільки на волі. Станьте птахом, пробувши чотири роки ведмедем, замкненим у клітці!
Каштелян говорив так натхненно й палко, що Петрові, звиклому наражатись на всілякі несподівані підступи, це почало здаватись підозрілим. Тому він обережно сказав:
— Я ціную волю, але не менше ціную порядність. Я б не хотів здобути волю ціною вашого нещастя, бо ви завжди ставились до мене ласкаво й чесно. Адже нема сумніву: коли я втечу, вас обвинуватять і ви матимете, лагідно кажучи, неабиякі прикрощі.
На ті слова каштелян аж застогнав, а коли заговорив знову, його піднесено-риторичний тон де й подівся.
— Про це не дбайте, на це можете начхати, пане де Кюкан! Будьте певні, я знаю, що роблю: ваша втеча дасть мені стільки, що я нарешті зможу здійснити свою давню мрію: кинути к бісу оце каштелянство, десь тепленько угніздитися з дітьми та онуками і вже до самої смерті спокійно вирощувати артишоки на великих полях, а не на грядочці, як тут. І подбати про власне безсмертя, викинувши на світовий ринок виведений мною сорт, гарніший і соковитіший за «le gros vert de Laon»[3] і смачніший за «le camus de Bretagne»[4]. Сорт, який зватиметься «le châtelain d’If»[5]! Ні про що не думайте, пане де Кюкан, усе як слід зважено й домовлено і залежить тепер тільки від вас, тобто від вашого «згода!», від вашого спасенного, жаданого «згода!»
Ці логічні докази розвіяли Петрову підозру, і він справді сказав те жадане «згода!». І ввечері того ж таки дня, вдягнений у ту саму матроську одежу, в якій був заарештований на добропорядному судні «Венеція», маючи під сорочкою той самий черес із своїми останніми цехінами, під здушене ридання каштелянових злотокосих дочок і голосний плач їхніх діток — так само, як нещодавно шевальє де ла Прері, — пройшов з каштеляном шість окутих залізом брам, з котрих дві мали звідні мости, а чотири — звідні грати, просто перед носом у вартових, які всі удавали, ніби не бачать нічого, бо заплющували очі. Петр марно силкувався вгадати, скільки ж це грошей довелось вивалити його невідомому добродійникові, щоб підкупити всіх цих людей; йому кортіло довідатися, хто ж той добродійник і чому він так хоче, щоб Петр опинився на волі. Може, сам король, що чинить так нишком від матері та свого ревнивого фаворита? А може — хто знає! — патер Жозеф, сам убогий, але рука могутнього ордену, чи Рішельє, чи — не виключено — котрийсь із турецьких вельмож, свідомий того, що єдиний, хто може повернути Туреччині її збляклу славу, — це він, паша Абдулла? Прагнення дізнатись, кому він має дякувати за своє врятування, захопило його, мов гарячка, і що більше Петр думав, що напруженіше вгадував, то дужче розпалювались його нетерплячка й цікавість.
Каштелян з Петром нарешті пройшли через передню захисну площину, звану барбаканом, до потайної брамки для вилазок, званої потерною. Тут кінчалась оборонна система замку, а далі був уже тільки крутий кам’янистий берег, що його ліниво обмивала морська піна. Потім вони спустилися зміїстою дорогою до короткого дерев’яного причалу, біля якого погойдувався на хвилі човен з одним веслярем. Петр сів у човен, і весляр наліг на весла.
— Куди ви мене везете? — спитав Петр, коли човен відплив від острова на таку відстань, що білий, залитий місячним сяйвом château d’If стало видно в усій його похмурій, важкій, непривітній цілості.
— Побачите, пане, — відповів весляр.
— А до кого ви мене везете? Кому ви служите? — допитувався Петр.
— Побачите, пане, — знову відповів весляр.
Човен дугою завернув до західного рогу безлюдного острівця Помег, не видного з марсельської гавані. Там, серед скель, палахкотів у темряві невеличкий вогник. Весляр пристав до берега.
— Ідіть, пане, самі до отого багаттячка, — сказав він каліченою французькою мовою.
— А нащо воно розпалене? — спитав Петр.
— Для світла й для тепла. Адже холодно й темно.