Петр вийшов з човна й помалу рушив під крики нічних птахів до вогню.
— Є тут хто? — гукнув він.
Замість відповіді з темряви вибіг якийсь високий чоловік і, здійнявши вгору руки, впав на коліна, аж гупнуло. І Петр у подиві втупив очі в знайоме обличчя — обличчя капітана Еміліо Морзеллі, смагляве, колись гарне, а тепер спотворене величезними волохатими бородавками, схожими на бризки грязюки: одна була на лівій щоці, друга на правій, одна на лобі, одна на підборідді, а найбільша і найбридкіша — на кінчику носа. І руки, які він простягав до Петра, були всі в бородавках.
— Ох, дотторе, згляньтесь на мене, — скиглив Еміліо. — Адже я вас визволив, усе своє майно кинув у пельку отому безсоромному грабіжникові, вашому каштелянові, але не шкодую ні за чим, аби лиш ви звільнили мене від оцих бородавок, що ними позначили мене в праведному гніві! Кожне ваше слово, яким ви мене закляли, справдилось, бородавки повиростали скрізь, де ви сказали: й на підошвах теж, так що я насилу ходжу! Ви єдиний у світі можете мене зцілити; благаю вас, дотторе!
Розчарований, болюче вражений тим, що це виявився не король Франції, не патер Жозеф, не Рішельє і не котрийсь із турецьких вельмож, а підлий капітан Еміліо Морзеллі і що йшлося не про славу Франції чи Туреччини, а про бородавки, Петр сказав холодно й неприязно:
— А чого ж ви, негіднику, надумали визволити мене аж оце тепер, через чотири роки?
— Бо ваше прокляття справдилось не зразу, а поступово, — пояснив, стримуючи плач, Еміліо Морзеллі. — А я, признаюся з покорою й жалем, настільки дав себе опанувати своїй пристрасті, жадобі, що зовсім позбувся свого libera arbitria[6] і тому наважився так труснути своїм гаманцем та простягти вам руку допомоги лиш тоді, коли справдилось ваше останнє, найстрашніше закляття: почало в мене відбирати пальці за те, що я взяв нагороду, призначену за вас. Ох, будьте милосердні, дотторе, зціліть мене!
— Може, мені пощастить перемогти нехіть, яку збуджує в мені ваша підлість, нікчемний поганцю, і я усуну наслідки свого закляття, — сказав Петр. — Але поки що мені б хотілося чимскоріше покинути французькі води.
Почувши ті слова, в яких він уловив бодай часткову обіцянку, що його прохання буде виконано, капітан упав перед Петром ниць і став цілувати йому чоботи.
А каштелян замку Іф, тільки-но човен з Петром зник у чорному з блискітками нічному морі, вдоволено вернувся до своєї оселі й застав там донечок: вони хоч уже й не ридали, але були страх які невеселі, насуплені, понурі.
— Що з вами, мої красунечки, потіхо моєї старості? Чого ви скисли, наче після похорону, й сидите понадимавшись? — спитав він. — Хоч так, хоч сяк, а причини для цього я не бачу. Усе вдалося, Кюкан на волі, а гроші у нас.
— Ох, таточку, як же нам не журитися? — відказали в унісон Маделона, Анрієтта, Сюзанна, Люсьєна й Сімона. — Гроші — це ще не все, ох, не все, таточку!
— Звісно, що не все, донечки, але добре їх мати, ох, добре, хай йому грець! — сказав каштелян.
— Добре їх мати, таточку, але краще мати спокій на серці і в душі, — відказали Маделона, Анрієтта, Сюзанна, Люсьєна й Сімона. — А де ж візьметься той спокій, коли ви, наш батько, допустилися злочину, за який платять життям? Ви подумали, що буде, коли спливе наверх, що ви помогли Кюканові втекти? Ви можете уявити, яке це буде лихо?
— Ніякого лиха не буде, бо П’єр Кюкан де Кюкан був випущений законно, — сказав каштелян.
Почувши ті слова, красуні-сестрички заголосили:
— Що це ви кажете, таточку, ви, такий розумний чоловік! Чи ми не бачили на власні очі, як пан де Кюкан перевдягся в свою стару матроську одежу? Ми ж власними руками для цього випрали й попрасували її! Нащо йому було перевдягатись, нащо б йому прикидатись котримсь із наших чоловіків, якби його випускали законно? Чого б йому не вийти на волю в своєму щоденному шляхетському вбранні, що так йому личило?
— І все ж його випущено законно, — відповів каштелян, хитро всміхаючись. — Я втаїв це від вас, щоб ви не пробалакались перед паном де Кюканом, але тепер він уже бозна-де, і я можу все розкрити. Саме коли я почав переговори з тим бородавчастим італійським капітаном, що обіцяв мені золоті гори, якщо я поможу Кюканові втекти, і сушив собі голову, як же влаштувати так, щоб і гроші загребти, й не влізти в халепу, прийшов з Парижа указ випустити Кюкана. Це означало, що я мушу випустити його, не маючи з того ніякого зиску, як було з шевальє де ла Прері! Але не знаєте ви свого тата, рибоньки мої. Я показав наказ начальникові охорони, а Кюканові не сказав ні слова, і капітанові-італійцеві, звичайно, теж. І тепер Кюкан думає, буцім утік, перебравшись моряком, вартові гадають, ніби Кюкан знає, що він не втік, а випущений законно, а італієць певен, що я йому за його гроші справді зробив велику послугу. Отож усе вбезпечене, красунечки мої: перед владою я чистий, та й Кюкана не маю чого боятись. Якщо він і довідається колись, як було насправді, та нападеться на мене, я скажу: помиляєтесь, мосьє де Кюкан, я вас не водив за носа, адже від Парижа до Марселя не близький світ, і наказ короля випустити вас мені вручили аж на другий день після вашої втечі, коли ви були вже бозна-де. Отож вище голівки, красунечки мої, і скажіть: який у вас татусь?