Як бачимо, розшукуючи Петра, папа скористався з усіх могутніх засобів, що були в його розпорядженні, бо його охопило прагнення особисто познайомитися з людиною, яка, за твердженням нещасного Камілло, не вміла брехати, і залучити її до себе на службу, як залучив один з його великих попередників, Юлій Другий, людину не менш визначну, хоч і в іншій царині, — Мікеланджело Буонарроті. Та хоч засоби його були могутні, а шпиги ревні й спритні, наслідки розшуків рівнялись нулю. Під Петром Куканем з Куканя очевидно запалася земля, тож по двох роках шукання припинили.
Минуло ще п’ять років. У тисяча шістсот тридцятому, коли Війна народів, звана ще Німецькою, а в наш час Тридцятилітньою, тривала вже дванадцять років, папа прийняв у своєму палаці великого герцога Тосканського, щоб обговорити з ним деякі важливі політичні питання: в добре поінформованих колах пішла чутка, що Густав-Адольф, король протестантської Швеції, замирився з Польщею, бо хотів мати вільні руки, щоб утрутитись у Війну народів і висадитись на німецькій землі. А потім, за вечерею, якою скінчились довгі й стомливі переговори, найсвятіший отець ніби випадково згадав Петрове ім’я. Мова йшла про людську облудність та брехливість, і папа висловився жартома: мовляв, шкода, що нема вже на світі П’єтро Кукана да Кукана, єдиної людини, яка буцімто не вміла брехати.
Герцог на те байдуже зауважив:
— Нема на світі? Дивно. А я нещодавно прийняв у свою палацову варту чоловіка, що зветься так.
— Це не він, — сказав папа. — Той чоловік, про якого я говорю, не задовольнився б таким незначним становищем.
— Належати до моєї палацової варти — це не таке вже незначне становище, — заперечив тосканський герцог.
Папа з досадою пирхнув.
— Ет, ви не знаєте, про що мова. Ви певні, що цей ваш охоронець зветься саме так? П’єтро Кукан да Кукан?
— Певен, — відповів герцог. — Мене зацікавило це химерне ім’я, і я спитав його, звідки воно в нього. Він пояснив, що народився в Чехії.
— То це він! — вигукнув папа. — А який він із себе?
Герцог, задумавшись, схилив голову, і його пишне підборіддя розділилось на три абсолютно однакові складки. За хвильку він підвів голову — підборіддя знов розгладилось, — і відповів:
— Із себе він цілком звичайний.
— Високий? — допитувався папа.
Герцог потвердив: він, мовляв, приймає до своєї варти тільки людей рославих і дужих, а не якихось хирляків чи недомірків. Але зразу злякано затнувся, бо раптом згадав, що сам папа зросту скорше низенького, ніж середнього. Але найсвятіший отець не звернув уваги на цю мимовільну нечемність.
— А ще який? — спитав він. — Має божественну усмішку? Вродливий?
Це запитання розвіяло герцогів страх, що папа образився, але й здивувало його вкрай.
— Правду кажучи, ваша святосте, in puncto людської вроди я помічаю тільки вроду жінок. Я все більше й більше захоплююся отим грубим острівним народом — англійцями. Вони, окрім іншого, саме в цій справі висловлюються дуже точно: для них beautiful, вродливі, бувають тільки жінки, а чоловік, коли вийде з рук матінки-природи більш-менш пристойний, щонайбільше handsome або good-looking[7].
— Ну, то який же, ради бога, ваш П’єтро Кукан да Кукан? — Handsome чи good-looking? — спитав папа.
— Цього я не можу визначити, — відповів герцог. — Я можу тільки сказати напевне, що він не зизоокий, не капловухий, не носатий. Бо я до своєї варти приймаю тільки хлопцюг парадних.
— Отже, парадний хлопцюга, — сказав папа. — З вами, пане, говорити — як з козою на льоду танцювати. А незвичайного ви в Кукані не помітили нічого?
— Як то нічого, ваша святосте! Я ж казав — химерне ім’я.
— Ви з ним розмовляли?
— Звісно, розмовляв; людей до своєї особистої варти я добираю сам.
— І він вас не здивував своєю красномовністю?
— Не здивував, ваша святосте, бо ми з ним говорили тільки за платню. Він одержує найменшу можливу — адже він каліка, і я прийняв його вимушено, бо тепер важко знайти когось. Вальдштейнова армія поглинає всі наявні бойові сили.
— Кажете, він каліка? — з жалем перепитав папа. — А де він скалічений і як? І чи можлива річ, щоб ви прийняли до своєї особистої варти каліку?
Герцог випнув груди.
— З мого прискіпливого погляду він каліка, бо на лівій руці йому бракує пальця, і це мені не подобається. Погодьтесь, ваша святосте: це ж так, наче в гарному кришталевому келиху, якого ви придбали не без труднощів, помітити невеличку бульбашку, що його псує. Хіба не прикро?
— Прикро, — погодився папа.
— Отак і з моїм П’єтро да Куканом, — сказав герцог. — Парадний хлопцюга, як ми вже говорили, але одного з десяти пальців йому бракує. Мої предки, вічна їм честь і слава, ніколи б не взяли на службу до своєї особистої варти людину хоч би без одного з тридцяти двох зубів, визначених нам природою. А цьому чоловікові бракує пальця на лівій руці. Світ плюгавіє, але ще не настільки, щоб я прийняв Кукана, якби того пальця не було на правій.