— А от і знаю, чув на власні вуха, — відказав Беппо. — Отой наш пасажир — неабихто.
— Звісно, що неабихто, — погодився кок. — Мосьє де Кюкан — дворянин і має гроші. Найняти для себе самого цілий корабель голодранець не зможе.
— Ет, велике діло — дворянин! — скривився Беппо. — Тих дворян є хоч греблю гати. А наш мосьє де Кюкан — то сам паша Абдулла, султанова права рука! Перед ним труситься весь світ!
— Годі плести дурниці, гайда по дрова, — пирхнув кок.
— Він сам сказав це капітанові, — запевнив Беппо. — А капітан зразу почав величати його «вашою екселенцією». Аж тепер я зрозумів, нащо у Кюкана в скрині турецьке вбрання з білої парчі.
— А ти звідки знаєш, що у нього в скрині?
— Бо заглядав туди.
— Невже та скриня не замкнена? — здивувався кок.
— Замкнена, та я все-таки заглянув, — сказав Беппо не без гордості.
На це кок не відповів нічого; він мовчки зашпилював обмотану круг голови полотнину. Аж перегодом озвався:
— Кажеш, із білої парчі? А капітан його величає «ваша екселенціє»?
Та Беппо вже побіг.
Вербувальники з «Дульсінеї» з’явились на березі аж за дві години — очевидно, не без успіху, бо йшли не втрьох, а вчотирьох. Смеркало, але Петрові, що мав надзвичайно гострий зір, той четвертий чоловік здався знайомим — і поставою, й ходою, й усіма рухами. Тому він попросив у капітана, що саме вийшов зі своєї каюти, зорову трубу, і тільки-но підніс її до ока, як де й подівся його спокій — спокій титана, переможця Долі, спокій, яким він тішився під час усього плавання; бо те, що він побачив, було неможливе, немислиме, недоречне, нез’ясовне, а тому надзвичайно небажане й жахливе. Кремезний чолов’яга, якого вели моряки з «Дульсінеї», той хлопцюга грізного вигляду, зарослий, обшарпаний і брудний, був не хто інший, як могутній генерал яничарів Ібрагім-ага, тобто Петрів товариш із дитячих літ — Франта Ажзавтрадома.
Маєш себе за титана…
Ми вже не раз відзначали, що коли в султанському сералі над Босфором вибухнув заколот, підбадьорені фальшивою звісткою про смерть Абдулли, званого Сумлінням Його Величності, а насправді — Петра Куканя з Куканя, змовники, щоб спекатися найвірнішого і найгрізнішого Петрового прихильника, генерала Ібрагіма-аги, вирядили його до Ізміра придушити там повстання, нібито підняте дервішами-танцівниками. Ібрагім-ага негайно вибрався в путь із загоном кіннотників, навчених угамовувати розбурхані натовпи, та, прибувши до Ізміра зі своїми яничарами, побачив, що вгамовувати там нема чого, бо місто Ізмір, більш відоме у нас під назвою Смірна, є втіленням спокою й ладу, а самі ізмірці, здебільша торговці килимами, опієм, бавовною й тютюном, люди порядні та невинні, як ягнятка, здивовано вирячили очі на Ібрагіма-агу та його людей, почувши від них запитання, де ж лютує та ребелія, і нізащо не могли зрозуміти, про що йдеться, та й навряд чи знали, що означає це слово — ребелія, бо зроду його не чули. Що ж до дервішів-танцівників, то в Ізмірі їх нема і, за свідченням найстаріших жителів міста, ніколи не було.
Тоді Ібрагім-ага, він таки Франта, син повії Ажзавтрадома, дитя празького передмістя, з досадою подумав, що мав рацію, коли відмовлявся стати з простого вояка яничарським генералом, на чому наполягав його навіжений приятель Петр Кукань з Куканя. «Я ж із самого початку нюхом чув, — розлючено сказав він собі, — що всі Петрові витребеньки до добра не доведуть, бо оті вельможі, як приміром паша Абедін, недовго терпітимуть, коли Петр хапатиме їх за шкірку й витрушуватиме з них гроші та діаманти. Ось і маємо. Бо ясно як темна ніч: мене випхали до Смірни лиш на те, щоб я їм не заважав, бо вони готують якусь капость. І з Петром невідь-що сталось, бо вже три місяці не показується в Стамбулі, а я, Франта Ажзавтрадома, маю за нього розплачуватись? А дзуськи! Я не вчора народився й не з однієї печі хліб їв, тож нема дурних. Лишається одне: тікати, Франто, ні на що не озираючись, тікати, а як це комусь видасться не дуже геройським, хай поцілує мене, куди сам схоче».
Коли рано-вранці після ночі, перебутої в одному з численних мусульманських монастирів Смірни, яничари — фахівці з утихомирювання ребелій — зібрались на подвір’ї, щоб рушати назад до столиці, вони засмучено довідалися, що осиротіли, бо їхній вельможний командир зник. А поки вони чекали й сподівалися, що він таки з’явиться й весело пояснить їм, чому запізнився, Ібрагім-ага, чи, власне, вже просто Франта, бо насамперед він зірвав з фески стьожку — знак свого високого рангу — й закинув геть орден Залізного Півмісяця, яким був відзначений за успішно проведені маневри, вже втікав на своєму білому огирі долиною, затиснутою між двома гірськими пасмами, до міста Торбалі, а звідти до поріччя Кючюк-Мендересу. Поки дістався до тієї річки, він остаточно позбувся свого яничарського строю, дорогою роздягши подорожнього-грека, тобто християнина, й подався далі по горах і долинах, частіш ведучи свого огиря за повід гірськими стежками над кручами й прірвами. Дорогою він заспокоївся й вернувся до тями настільки, що почав лютитись на себе за власне боягузтво: хтозна, думав він, а може, там нічого не сталось і мене послали до Смірни просто помилково, а я втік і зрікся свого генеральства чортзна через що.