— Лібушо, будь ласка, облиш уже ці чари, — сказав Петр. — Ти ж добре знаєш — вони мене дратують.
Лібуша сіла на підлогу й пригорнулась до Петра, поклавши голову йому на плече. Він мав усі підстави гніватись на неї, та коли побачив, як місячний промінчик, що пробивавсь у віконце, затремтів у її очах та на вогких, апетитних губах, і відчув запах її кучерів, то не міг відігнати приємного почуття.
— Еге, якби то все це тільки мої чари, — сказала вона. — Правда, мені довелось перекинутися в кішку, бо інакше я б до тебе не проникла. Але тут чари й кінчаються.
— То ця в’язниця справжня? — спитав Петр. — Це не сон?
— Справжня, — відповіла Лібуша. — І кайдани справжні, і колодка, а завтра вранці тебе мають стратити. Але ти не бійся, я тебе не покину.
— А за що ж це мене мають стратити? Я тут чужинець і нічого поганого не скоїв.
Лібуша зітхнула, і місячний блиск у її очах погас, бо вона опустила повіки.
— Як не скоїв! Скоїв і влип по самі вуха. Ти ж зоставив у себе гаман замордованого Штера, і це було б добре й розумно, якби ти взяв усі гроші собі й не дав одного пістоля жебракові. Ну як ти примудрився дожити аж досі на цьому світі, такий ангельськи доброчесний? Адже та твоя доброчесність штовхає тебе на несусвітні дурниці! Ти не подумав, як люди нашорошать вуха, побачивши у руках коростявого, вошивого, калічного жебрака такий скарб?
— Справді не подумав, — признався Петр. — А що з тим пістолем?
Лібуша відповіла, що жебрак прийшов з ним до шинку «Золоті терези», і господар, як і слід було сподіватись, присікався до нього, де він узяв такі гроші. Жебрак сказав чисту правду: дістав як милостиню; а оскільки він був кульгавий, але не сліпий, то й зумів змалювати щедрого пана так добре, що корчмар зразу здогадався, про кого йдеться, й послав по варту, щоб забрала Петра.
— Яким це правом? — спитав Петр. — Свої гроші я можу витрачати, як мені заманеться.
— Свої — звісно. Але то були не твої гроші.
І Лібуша розповіла далі, що в розмову корчмаря з жебраком устряв один багатий і шановний міщанин зі Старого міста, що саме попивав винце в «Золотих терезах», і впізнав у монеті один з півтораста пістолів, які він того дня вранці виплатив Штерові, бо купив у нього млин. По чому він упізнав монету? Дуже легко: він усі монети, перше ніж віддати з рук, трохи обрізав спеціальними ножичками. Ну, а коли варта вдерлась до кімнати, де Лібуша ночувала з Петром, то перше, що солдати побачили, був Штерів гаман на столі.
— А сам я лежав непритомний долі, — докинув Петр.
— Авжеж, — кивнула головою Лібуша. — Те зілля, що я тобі вкинула у вино, тебе звалило.
— А нащо ти це зробила?
— Бо хотіла вкрасти той гаман з пістолями й утекти. Цього вимагала моя честь.
— Твоя честь? — здивувався Петр.
— Атож, — підтвердила Лібуша. — Я присяглася віддячити тобі за той ляпанець. Але я це зробила нерадо, бо ти мені справді сподобався й був так славно, так розкішно marschbereit[11]. Не віриш?
— Чом ні? — відповів Петр. — Нема такого паскудства, щоб хтось його не зробив в ім’я честі.
— Це ти гарно сказав, бо ти все гарно кажеш. Але я, зрештою, ні в чому не винна. Якби я й не приспала тебе, варта однаково прийшла б.
— Так, ти ні в чому не винна, — погодився Петр. — Та що ж, нічого й не пропало. Коли мене приведуть на суд, я все поясню й дуже легко доведу. Ті п’ятеро грабіжників, певне, й досі лежать там на шляху.
— То ж бо й лихо, що тебе не поведуть на суд і нічого в тебе не питатимуть, бо в Кемптені діють тепер закони воєнного часу.
— І що ж зі мною хочуть зробити?
— Колесувати, — трохи завагавшись, відповіла Лібуша.
Петр здригнувся.
— Та це пусте, — сказала Лібуша. — В нашому заїзді ночував один шляхетний пан, то він, коли дізнався, що сталося, сказав мені: «Не плач, не бійся за Петра, до десятої години ще багато часу, і я приведу підмогу».
— Хто ж він такий?
— Чи не однаково? Аби вчасно вернувся.
— А ти плакала за мною?
— Та ні, то йому, певне, здалося.
— Це о десятій зранку мене мають стратити?
— Так були постановили спочатку, — тихо сказала Лібуша й зітхнула. — Та потім я довідалася, що страту перенесли на восьму. Але я її затримаю, будь певен, Петре, хоч би й ратушу довелось підпалити.
Петра опала така тяжка безнадія, що він не зразу спромігся на слово:
— Все це дуже туманне й непевне. Дивитися смерті в очі мені не первина; та хоч досі мені завжди щастило викрутитися, це не дає запоруки, що пощастить і цього разу. І людська доля така, що дуже легко можна стати жертвою дурної помилки. А найгірше — в мене після твого зіллячка болить голова і так усього ломить, що я б радий був, якби мене оце зараз чорти вхопили.