— Я терплячий і маю досить часу, — сказав отець Жозеф. — І розумію — тобі не хочеться кидати діло, яке тобі сподобалось.
— Тут не йдеться про те, що мені сподобалось, а що не сподобалось, — відказав Петр і, озирнувшись довкола, пошепки додав: — Ідеться про те, що чоловік, який сидить у Меммінгені й називає себе Альбрехтом Вальдштейном, такий Вальдштейн, як я — кардинал Рішельє.
Отець Жозеф зітхнув і неквапно рушив до гарної лави, бильця якої мали форму левів, що припали до землі перед величчю божою і в надмірі покори лижуть висолопленими язиками земний порох.
— Сядьмо на хвильку й послухаймо співу небесного птаства. Можна й пахощами троянд подихати. Погляд на ці розкішні квіти викликає в моїй пам’яті слова Платона: тільки краса водночас божественна й видима, і якби божество — так, як і краса — в усій своїй величі явилось нашим чуттям, то ми б запали в безум і обернулись на порох. І це на диво узгоджується з тими думками, які повнили мою голову перед твоїм приходом, сину мій. З цього випливає, що погани в дечому торкались істини, хоч навіть найбільші їхні чесноти були тільки чудовими вадами. — І, кивнувши головою на малого Геракла, який душив змій, патер повів далі. — Ця статуя нагадує нам нашу християнську ідею, що забаганки й принади світу слід придушувати в собі змалечку. Слушно, але з одним прикрим застереженням: творець цієї статуї ні про що таке не думав, бо хотів тільки відтворити гріховну чарівність дитячого тіла. Так, так, гріховну, бо кожне тіло, навіть дитяче, є тільки вмістищем нечестя і знаряддям погибелі й гріха. На жаль, така гріховна чарівність дітей приваблює й християнських митців: адже вони без кінця зображують Різдво Христове, а це вже щось навіть гірше, чорніше, ніж гріх, — це блюзнірство.
— Бувши вами, — відказав Петр, — я б суворо переглянув ці думки, бо вони неухильно ведуть до єресі кальвіністського іконоборства. Але я прийшов до вас не для розмови про Платона та мистецтво. Гадаю, те, що я вам допіру сказав, має досить ваги, аби ви трохи над ним замислились.
— Не гнівайся, П’єре, сину мій, — сказав отець Жозеф. — Я поважаю тебе й люблю, мов рідного сина, але чим більше люблю й поважаю, тим дужче страждаю, коли бачу, як дух твій збивається на манівці. Невже всі в цю фатальну добу — пробач мені і вважай мої слова словами дбайливого батька — подуріли чи, як Альбрехт Вальдштейн, здитиніли?
— Ні я, ні Вальдштейн не подуріли й не здитиніли, — відказав Петр. — Річ просто в тому, що в Меммінгені сидить, як я вже сказав, не Вальдштейн, а його двійник, бо справжній Вальдштейн — бозна-де. О, ні, Вальдштейн не дурень, Вальдштейн не мертвий, де там! Сидіти десь осторонь і спокійно підготовляти свій coup d’etat[13], поки шпиги його величності й папи роздивляються посаджену на його місце ляльку, — це задум, гідний людини великої, щоб не сказати — геніальної.
— Як же ти, мій нещасний сину, дійшов такого висновку? — спитав отець Жозеф. — Може, в того, як ти кажеш, несправжнього Вальдштейна на твоїх очах відпали фальшиві вуса?
— Сталось щось куди переконливіше, — відказав Петр. — Як вам, превелебний отче, напевне, відомо, герцог Альбрехт Вальдштейн — чех.
— Ні, я це вперше чую, — сказав отець Жозеф.
— Ну що ж, візьміть до уваги, що так воно є. Він чех, з чеської родини, так само як і я. Та коли я, ставши перед його троном, звернувся до нього нашою рідною мовою, він не зрозумів мене.
Отець Жозеф, усміхнувшися своєю непомітною усмішкою, похитав головою.
— Я не хочу вражати твої почуття, П’єре, сину мій. Але згадай, у якому становищі твоя батьківщина. Тож вельми зрозуміло, що така честолюбна людина, як Вальдштейн, зрікається належності до маленького й розгромленого народу.
— Але він не тільки не зрозумів мене, а навіть не втямив, якою мовою я говорю, бо спитав, що це за абракадабра, — сказав Петр. — А він же, як усім відомо, був полковником моравських військ!
— Це означає тільки, що він трохи перебрав міри в намаганні приховати свою національність, — відказав отець Жозеф. — І святий Петро був перестарався, тричі зрікшись Ісуса, перше ніж півень запіяв. Це все, П’єре?
— Де там! Я, охоплений підозрою, навмисне виголосив перед ним промову, що могла б, може, трохи зацікавити людину з гуманістичною освітою і спрямуванням, але вояку, такого, як Вальдштейн, мусила б розсердити, і він би в найкращому разі нагримав на мене, щоб я перестав патякати та робити з нього дурня. А він вислухав мою недоречну орацію покірно й з інтересом.
— Вальдштейн справді зазначає в листі, що ти чудовий оратор, — підтвердив отець Жозеф. — Про що ж була та твоя орація?