— Той корабель називається «Венеція»? — тихо спитав він.
— Так, «Венеція».
— А що коли твій капітан не відпустить мене?
— Я йому заплачу, — сказав Петр.
— А ти що потім робитимеш?
— Попливу далі.
— До Стамбула?
— До Стамбула, аякже. Я не виключаю можливості, що там була якась колотнеча, але напевне зовсім не така грізна, як ти чув. Я сам багато разів пересвідчувався, як поголоска, переходячи з уст в уста, розростається до безглуздя. І смішно подумати, щоб така поголоска, досягши моїх вух, так мене налякала, що я візьму ноги на плечі.
Тоді Франта усвідомив, що Петр має слушність і не може поводитись інакше, бо він, Франта, не здобув такої ваги, щоб його осторога була переконлива: мало говорити правду, треба ще бути досить поважною особою, щоб твоя правда звучала правдиво, а він, син повії, померлої від сивухи, не був такою поважною особою. Він спробував ще раз пояснити, що йдеться не про поголоску: він-бо, Франта, сам розмовляв з людьми, які були тоді в Стамбулі й бачили всю бучу на власні очі. Але його слова були бліді й марні, без ваги й доказовості, вони не мали хоч би стільки сили, щоб розігнати дедалі більшу Петрову нетерплячку й нудьгу, що їх будять пусті теревені в такій діяльній людині. І тому Франта врешті здався.
— Ну що ж, коли ти й слухати не хочеш, роби як знаєш, — сказав він. — Я зробив, як повинен був зробити давній товариш, сказав тобі все по щирості й товкмачив, як лишень умів. Більше я для тебе не можу зробити. Іди ж поговори за мене з капітаном, але кажу тобі — перше скинь оцей тюрбан та всі турецькі лахи, бо як вийдеш на палубу в шатах першої по султанові людини, то не встигнеш і моргнути, як нас зітруть на мак.
— Не знаю й не бачу, чого б це в підвладних Туреччині краях я мав скидати своє офіційне турецьке вбрання, — відказав Петр і встав.
— А хай тобі, Петре, це вже занадто, не дурій! — сказав Франта й заступив йому дорогу. — Тут ідеться вже не тільки про тебе, а й про всіх нас! Усіх на цьому кораблі! Оце, по-твоєму, справедливість, баране? Весь час тільки про неї й торочиш, а сам ладен дати замордувати нас, аби лиш було по-твоєму. А що буде зі мною і з усіма людьми на цьому кораблі, тобі дарма, телепню!
— Не скигли, — відповів Петр. — Згадай, що ти чоловік, і посоромся трохи. Я сказав: хочу зробити як краще для тебе, щоб ти не міг потім на мене нарікати, але щоб я з поблажливості до твоєї дурної примхи зайшов аж так далеко — задля спокою твоєї заячої душі скинув із себе зовнішні атрибути свого високого рангу, — цього від мене не вимагай.
— Говори по-людському, бо я тебе розумію так, як теля грамоту, — сказав Франта, притиснувся спиною до дверей, розкинув руки й додав: — Але так убраного я тебе не випущу.
— Пропусти, — зажадав Петр.
— Завтра, — відказав Франта.
Петр ухопив його за плече, щоб відштовхнути, але Франта, нахиливши голову, обхопив його за стан. Тоді Петр зігнутою правицею стиснув йому шию — надів, як кажуть борці, хомут, а при його силі це був спосіб такий страшний, що комусь слабшому вмить зламав би в’язи; але він і незчувся, як уже сам лежав долі, бо Франта був великий мастак підбивати ноги. І вони почали мовчки боротись, лежачи на підлозі, застеленій строкатим смірнським килимом; аж нараз до їхніх здушених прокльонів, сопіння та хекання від натуги пробився крізь відчинене віконце гучний, бляшано-брязкучий, жахливий у своїй несподіваності крик, що, долинаючи знизу, виривався наче просто з пащі пекла:
— Увага, всі наставте вуха.
Вже цих простих слів, вимовлених простою анатолійською мовою, не дуже змістовних самі собою, але ніби провісників дальших слів, гідних уваги, вистачило, щоб стиск, яким пересварені друзі силкувались поламати один одному кістки й вичавити дух із тіла, відчутно ослаб; далі він слабнув дужче й дужче й нарешті припинився зовсім ще перше, ніж невидимий оповісник доказав до кінця своє оголошення:
— Тимчасовий уряд його світлості принца Мустафи оголошує всім праведним людям доброї волі, що призначив нагороду в один мільйон італійських цехінів тому, хто спіймає, умертвить і покладе до ніг його світлості відтяту голову злочинного паші Абдулли, прозваного Розумом Його Величності, колишнього першого радника султана Ахмеда, якого спіткала справедлива кара
Аллаха, вкоротивши йому віку. Підписав указ його світлість принц Мустафа власного рукою.
Це оголошення проказав монотонним офіційним голосом у бляшаний розтруб, званий гучномовною трубою — поки не придумано кращої, технічнішої назви мегафон, — стерничий човна родоської військової залоги, турецький сержант, тоді як чоловіки, що сиділи на веслах, були рядові морські піхотинці. Гадаємо, цей човен, який щойно підплив з гавані до обох кораблів, заякорених на рейді, був приваблений тільки прибуттям великої, респектабельної «Венеції», бо поки там стояла тільки невеличка й непоказна «Дульсінея», родоське військове начальство, як бачимо, й не ворухнулось.