— Парадоксам немає меж, особливо в буцегарні, де треба чимсь розважитися, — сказав Петр. — Ваша здатність робити з чорного біле просто дивовижна.
— Хто бачить далеко, — відповів герцог, — той часто помічає: те, що зблизька видавалося чорним, насправді біле.
— Жінці, в якої здичавілий вояк забив дитину, — сказав Петр, — і господареві, якому він підпалив дах над головою, важко довести, що все це вкладається в рамки благодійних прагнень великого миротворця.
— Коли їм важко таке пояснити, — заперечив герцог, — це ще не означає, що неминучі на війні дрібні трагедії не є неодмінними супутниками благородних зусиль, корисність яких виявиться в майбутньому. Давньоримські легіонери рукавичок не носили й, завойовуючи світ, не обходились без жорстокості та звірств. Шість тисяч розіп’ятих понад Аппієвим шляхом рабів не свідчать про делікатність. Нині ми про цю жорстокість знаємо мало і вона нас не дуже хвилює, зате добре знаємо, що підкореним народам римляни принесли культуру й цивілізацію, вкрили їхні землі шляхами, чудовими будівлями й акведуками, отож ваша кохана батьківщина, пане Кукань, може тільки шкодувати, що Рим зупинився перед її порогом. Але вернімося до наших справ. Я не називаю вас дурнем, але прошу, щоб ви зважили й зрозуміли одне: я одинадцять років живу в самому осередді європейських подій і світової політики, а тому бачу далі і ясніше, ніж ви, бо ви зі своєю любов’ю до батьківщини стояли осторонь їх. Ви вважаєте себе єдиною людиною, здатною виконати карколомне папине завдання. Як свідчить результат, ваша самовпевненість має підстави. Але я з не меншим правом вважаю себе за єдину людину, здатну повернути знекровленій Європі мир. Ми обидва люди значні, пане Кукань, дарма що ви бідний і нікому не відомий, а я опинився за гратами. Велика людина повинна вміти програвати. Велич Ганнібалова ніколи не була очевидніша і гідніша подиву та пошани, як тоді, коли він, розбитий Марцеллом, мусив відступити до Апулії і, відрізаний від світу, марно дожидати там допомоги з Карфагена. Трагедія новітньої європейської історії в тому, що мої шляхи розминалися з вашими. Звичайно, це правда, що, коли мені мій небіж сказав, хто та людина, що проникла до Кеплерового дому й побачила мене в парадному уборі, який я надягнув задля розваги, бо гадав, що місію мою скінчено, я жахнувся й зробив усе, що міг, аби звести вас зі світу.
— Мені, власне, байдужісінько, — відказав Петр, — але якщо вже бути точними, треба зазначити, що спроби вбити мене ви розпочали раніше, ніж довідалися, хто я такий.
— Слушно кажете: тепер це не має ваги, — погодився герцог. — Ви розгадали мою гру, і для мене то була достатня причина спекатися вас. Що ж, я не зумів, а ви всупереч зіркам завели мене в нинішнє безглузде становище. Нагадую не без зловтіхи — ваше становище не менш безглузде і виплутатися з нього вам буде куди важче, ніж мені. Але тепер я розумію, чому сталося так і чому зірки попустили, щоб ви зруйнували мої плани. Зірки хочуть, щоб я зійшовся з вами й перетяг вас на свій бік.
— Моя відповідь до того очевидна, — відказав Петр, — що нема потреби висловлювати її: зірки, може, й хочуть, але це не означає, що хочу я. Ви твердите, ніби Рішельє руками отця Жозефа підбив вам ноги, бо вбачає в вас великого миротворця. Коли справді так, тоді моє втручання справді було злочином.
— Так, це був злочин, — підтвердив герцог.
— Але я не вірю вашому тлумаченню політики Рішельє, — провадив Петр. — Я не вірю, буцім він хоче прибрати вас тому, що бачить у вас миротворця, а не опору габсбургівського трону.
Тоді Вальдштейн розгнівався:
— Ви плещете язиком, як баба з базару, що бачить у Габсбургові чорта з цапиними рогами та хвостом. Якби цісар був чорт, було б іще добре, бо чорт — принаймні істота з розумом та волею, не позбавлена сили. Але цісар — дурний баран, цісар — билина, що хилитається на всіх вітрах, він — коли вже порівнювати — Марія Медічі в штанях, яка підставляла вухо кожному базікалові і яку ви цілком до речі скинули з трону. Ви, напевне, скажете, що й син її, Людовік Тринадцятий, — теж йолоп і билина на вітрі. Але умови у Франції діаметрально різняться від німецьких. Людовік Тринадцятий — ніхто, але уряд у Франції сильний, а Рішельє, як перший міністр, має необмежену владу. Король досхочу полює собі на оленів, або лазить панночкам під спідниці, або як там іще він розважається, а на державні справи чхає. Тягар турбот лежить на спині кардинала Рішельє, і його превелебність, будьте певні, залюбки й уміло несе той тягар. У Німеччині зовсім не те. Цісар — лялька. По-перше, в руках курфюрстів, по-друге, в руках розбещених, продажних, пересварених між собою міністрів. Мені, наймогутнішій людині в імперії, ніколи не давали змоги висловитися про громадські справи, я, генералісимус і герцог Фрідландський, міг тільки мовчати, коли при дворі завариться щось підле й небезпечне. Найгіршою й найнебезпечнішою з тих підлот був так званий реституційний едикт, що наказував протестантським вельможам повернути католицькій церкві всі захоплені маєтки. Цей злочинний захід знову пересварив між собою всіх німецьких князів, та ще й дав шведському королеві привід заступитись за своїх німецьких одновірців. А я, шановний пане Кукань, не мав нагоди вимовити хоч би однісіньке слово проти, бо мене й не питали. Мовчки було постановлено, що я зі своїми солдатами вирушу запроваджувати едикт у життя, тобто виганятиму з колишніх церковних маєтків їхніх нинішніх світських власників. Я цього не зробив. Тому мене обвинуватили в саботажі цісарського едикту й навіть не запросили на тутешній з’їзд. Я ще з зими передбачав, що лаштують проти мене, і старанно підготувався. Маю докази — до едикту доклав руку сам Рішельє. Не тільки отець Жозеф, а й Ламормаїні, цісарів сповідник, агент кардинала. Єзуїт, якому цісар сліпо довіряє, сам уклав йому перо в руки підписати той едикт. Своєю несподіваною появою я так налякав би все оте курфюрстівське, міністерське та чернецьке кодло, що мені легко було б надавати їм копняків та вигнати їх геть, як Христос вигнав із храму гендлярів. Базарні баби, до чийого рівня й ви скотилися, плещуть, ніби не Фердинанд Другий, а я, герцог Фрідландський, — справжній цісар Німеччини. Декотрі, дотепніші, називають мене «цісаревим цісарем». Я не був ним, але з завтрашнього дня мав ним стати. І став би, якби не пан Петр Кукань з Куканя, колишній перший міністр турецького султана. Зробившись першою військовою, але й першою політичною особою в імперії, я міг би скасувати реституційний едикт, міг умиротворити шведського короля, а врешті подбати про вашу над усе вам любу вітчизну, ліквідувати наслідки Білої гори[14]. Так, усе це я не тільки міг зробити, а, бог мені свідок, і справді зробив би.
14
На цій горі під Прагою 8 листопада 1620 року чеське військо зазнало поразки, і Чехія попала в 300-річне рабство до Габсбургів.