Роботу льодовиків продовжила робота моря. Ціле століття все тут було скуте крицею арктичної криги, й айсберги, відірвані від загальної крижаної маси, дрейфували на південь, несучи незчисленну кількість валунів. Айсберги танули, валуни осідали на поверхні землі. У столітньому хаосі гори й низовини мінялися місцями. У період, коли настало потепління, розтопило північну крижану дамбу та визволило масу води, архейські гори стояли голі й сухі.
Яке ж це було безрадісне видовище — невисокі похмурі гори, складені гнейсами та гранітами, долини, наполовину завалені уламками скельних порід, і скрізь — хаотичне нагромадження валунів. Нічого живого, нічого здатного зростати, зеленіти — скрізь лише похмурі докази нескінченно могутніх сил руйнування. До обрію — купи граніту, місцями між них сотні великих озер, тисячі малих льодовикових озер, мільйони інших водойм — чистих, небесно-синіх і… безжиттєвих.
Але ось на сцені життя зароджується нова сила, вона атакує не просто гору, не одну скелю, не якийсь камінь, а величезну територію по всьому фронту. Це — нижча форма лишайників, сіра цятка, та й годі.[19] Лишайник розповзається, роз’їдає граніт, міцніючи. Пізніше лілово-бузкові плями відтіняють рожевуваті тони граніту. Далі виникає новий вид — блідий лишайник маслиново-зеленого забарвлення. На ньому згодом з’являються густо-коричневі оксамитові горбочки. Лишайник, що розгалужується, немов малесеньке дерево, білий лишайник, неначе шар крейди, нанесений на поверхню граніту, лишайник у вигляді маленьких зелених плям і густого порошку яскраво-червоного кольору… Кожен із них-більш високоорганізована форма життя й у свою чергу прокладає шлях ще довершенішим рослинам — мохам.
У схованих від сонячного світла й вітру місцях, де більше вологи, виростає мох, схожий на губку коралових рифів. Розповзаючись, він пристосовується до завойованої ним землі та з кожною перемогою і новим поштовхом росту здобуває особливий, вишуканий відтінок — зримий доказ внутрішньої досконалості.
Між цих широких килимів струмочками розплавленої латуні стікає вздовж тріщин у скельних породах бронзовий мох із зеленавою патиною. Корозійна активність живого покриву настільки ж різноманітна, як і його колірна гама.
Інші рослини століттями працюють над вдосконаленням своєї природи. Вони кришать граніт і створюють шар ґрунту навколо кожної гори.
Мороз теж робить свій внесок у спільну справу розколює гранітні брили. Сліди його діяльності — повсюдно. Це купи каміння, рештки валунів, які тріснули від холоду. Отже, лишайники, мохи й мороз працюють разом, спільно розмелюючи гранітні брили на пісок.
Значна частина роздробленого каменю зноситься дощами в озера й інші водойми. Згодом вода проточує собі вихід і просочується, йде під землю, залишаючи мул. Клімат зм’якшується, вітер з півдня приносить насіння трав і незабаром замулене дно колишнього озера заростає соковитими травами, перетворюючись на луку.
А рослини піднімаються вже схилами гір, і кожен крихітний клаптик землі захоплюється новим поселенцем доти, доки всі невисокі пагорби не заростають до самої верхівки, залежно від того, який там ґрунт. Де не можуть прижитися інші рослини, утримують свої позиції лишайники-першопрохідці. Тепер у тутешньому ландшафті рідко побачиш первинні кольори каменю. Навіть скелі на берегах озера Ейлмер розквітли живими фресками лишайників, які полум’яніють і переливаються пурпуром та вохрою, сріблом і золотом.
Що вражає в цих дітях Крайньої Півночі — то це величина квітки й плоду порівняно з самою рослиною. Ягоди журавлини й морошки важать більше, ніж стебло з листям!
Тут і на думку не спаде назвати трави бур’янами, як часом кажуть про буйне різнотрав’я на півдні. Тут удосталь ніжних польових квітів, вони ростуть близько до землі й квітки рослин одного виду утворюють цілі клумби.
Сенсацією Паризької виставки 1899 року стали ювелірні вироби фірми «Лалік». Отож, тут колірна гама «Лалік», оновлюючись, змінюється щотижня короткого літа, і жоден клаптик землі величезного краю на доброму мільйоні квадратних миль не обділений красою.
Маленькі завзяті садівники готові негайно заволодіти будь-якою найменшою тріщинкою в скелі та заповнюють її квітами, немовби кожен дюйм землі дорогоцінний. Природа підносить наочний урок, який садівники-люди лише починають розуміти — маса квітів справляє неабияке враження.
19
Автор мав на увазі накипні лишайники, які разом із іншими лишайниками є унікальною формою життя, загадковою «рослиною-сфінксом», симбіотичне співтовариство двох, по суті, організмів — гриба й водорості, — сплетених воєдино. Деякі вчені, втім, вважають, що взаємини гриба й водорості не настільки безхмарні. Так, англійський біолог Кромбі назвав їх протиприродним поєднанням полоненої дівиці (водорості) й тирана-хазяїна, тобто гриба. Очевидно, симбіоз у їхніх стосунках тією чи іншою мірою поступається місцем паразитизму з боку агресивніших грибів.