— Нумо, старий Ішмаеле! — загукав Пол, якому вже несила було стримувати свою нетерплячість. — Нумо, час показати їм, що в твоїх жилах тече справжня кров, не гірша за кентуккійську! Стріляйте нижче, хлопці, — ціляйте по низинах, червоношкірі туляться до самої землі!
Голос його, однак, потонув, а точніше, безсило загубився серед криків, лементу й виття, що виривалися з п'ятдесяти горлянок і линули звідусіль. Вартові ще лишалися біля бранців, але їм теж кортіло кинутися вперед, наче скакунам перед початком перегонів. Вони вимахували руками, підстрибували, наче були зраділі діти, а не дорослі чоловіки, й галасували дедалі дужче.
Раптом посеред цього метушливого безладдя пролунав гул, який можна почути, коли насувається гурт бізонів. Трохи перегодом промчали, збившись докупи, перелякані вівці, корови й коні Ішмаела.
— Вони вкрали у скватера[13] худобу! — мовив спостережливий трапер. — Ото негідники! Тепер він без копит, як бобер…
Не встиг він договорити, як увесь гурт, нетямлячись від жаху, вибіг на горб і промчав повз старого, а слідом шалено гнали темні, схожі на дияволів, постаті.
Збудження вартових передалося їхнім коням; звичні до гарячковості своїх господарів, вони поривалися вперед, і тетони ледве вгамовували їхнє нетерпіння. Саме цієї хвилини, коли всі погляди були звернені на летючий смерч людей і коней, трапер з несподіваною, як на його вік, силою вихопив ніж з руки свого неуважливого вартівника й одним помахом перерізав ремінь, що зв'язував разом усіх індіанських коней. Збезумілі тварини захропли з радості й переляку і, шматую чи копитами землю, кинулися навсібіч по безмежній прерії.
Швидкий і лютий, наче тигр, Уюча метнувся до бранця. Він схопився за порожні піхви, шукаючи зброю, яку так несподівано втратив, тоді поквапливо став намацувати руків'я свого томагавка, одночасно позираючи вслід табуну — як усі західні індіанці, він був жадібний до коней. Боротьба між жадобою і прагненням помститися була жорстокою, але недовгою. Інстинкт наживи швидко взяв гору в душі того, хто не міг опиратися своїм пристрастям. Не минуло й хвилини, як усі вартові кинулися за кіньми. Трапер, який після свого відважного вчинку спокійно дивився в обличчя розгубленому ворогові, тепер, коли той поспішив навздогін за своїми товаришами, глухо й майже нечутно засміявся і сказав, показуючи на темну вервечку дикунів:
— Червоношкірий залишається червоношкірим, байдуже, чи то в прерії, чи то в лісі! За таку витівку вартовий-християнин щонайменше молоснув би по голові, а цей тетон погнався за своїми кіньми, ніби в такій гонитві дві ноги не слабші чотирьох! І все-таки ці шельми ще до ранку попереловлюють усіх конячок, бо тут діє розум супроти інстинкту. Жалюгідний розум, звісно, а все ж індіанець людина… Гай-гай! Делавари — ото були індіанці! Гордість Америки! А де тепер цей могутній колись народ? Майже всіх винищено, а хто лишився, пішов безбач… Отак! І тепер подорожньому доведеться оселитися на цьому місці: хоч природа не дала йому втіхи беззаконно оголяти землю від дерев, зате води тут удосталь. А коней своїх Ішмаел бачив востаннє — або я погано знаюся на звичках цих злодіїв-сіу.
— Може, пристанемо до Ішмаела? — сказав бортник. — Там буде добряча бійка — не думаю, щоб старий раптом став боягузом.
— Ні, ні, ні! — злякано вигукнула Еллен.
Але трапер перепинив дівчину, лагідно затуливши їй рот долонею.
— Тс-с! — мовив він. — Тс-с! Нас можуть почути — й тоді біда! А чи вистачить у твого друга хоробрості? — звернувся він до бортника.
— Не називай цього скватера моїм другом! — урвав, юнак його мову. — Я не приятелюю з людьми, які не прикладають рук біля землі, що їх годує.
— Гаразд, гаразд. Хай не друг, а знайомий. Чи годен він відстояти своє добро порохом і свинцем?
— Своє добро? Ще б пак! Він залюбки відстоїть і своє, і не своє! Скажи-но мені, старий трапере, чия рушниця продірявила помічника шерифа, який хотів прогнати переселенців, що незаконно захопили землю біля Бізонячих солончаків у старому Кентуккі? Я того дня переслідував чудовий рій аж до дуплавини сухого бука, а під буком лежав той урядовець з діркою просто в цих самих «милістю божою»[14], що він їх тримав у кишені напроти серця, ніби вважав, що ті аркуші стануть йому щитом проти скватерової кулі! А ти, Еллен, не лякайся, адже ніхто не довів, що то робота Ішмаела — на тих землях оселилося ще душ п'ятдесят, і всі на однакових правах.
Бідолашна дівчина здригнулася, й тяжке зітхання, як не силувалася вона його стримати, вирвалося ніби з глибини її душі.
13
Скватерами американці називали тих, хто самочинно оселявся на чужій чи державній землі, не маючи на те документів.
14
Йдеться про виконавчі листи, що, як і всі офіційні документи в Сполучених Штатах, починаються словами: «Народ, милістю божою вільний і незалежний…»