Оскільки опис цього індіанця може дати певне уявлення про зовнішній зигляд цілого народу, то, мабуть, варто на деякий час затримати перебіг нашої оповіді й спробувати хоч трохи змалювати його читачеві. Коли б Олстон чи Гріноу[46] хоч ненадовго відвели свій погляд від зразків античного мистецтва і придивилися до цього скривдженого й приниженого народу, тоді таким невмілим художникам, як оце ми, небагато лишилося б роботи.
Цей індіанець, високий і ставний, напрочуд пропорційної будови, був справжнім утіленням воїнської доблесті. Скинувши машкару поспіхом зібраного листя, він став у всій поважності, гідності й, можна додати, грізності свого ремесла. Риси його обличчя були на диво шляхетні, нагадуючи римські, хоч було в ньому й таке, що свідчило про його походження від азіатських предків. Індіанець здавався ще грізнішим від того, що його шкіра із своєрідним відтінком, який уже сам надавав йому войовничого вигляду, була розмальована у бойові кольори. А втім він, ніби зневажаючи звичайні хитрощі свого народу, не спотворив обличчя дивними й страшними рубцями, якими часто-густо прикрашають себе діти лісів, аби зажити слави сміливців, — так пишаються своїми ранами наші цивілізованіші вусані-кавалеристи. Він задовольнився тим, що намалював широкі чорні смуги, які ще дужче підкреслювали його природну глянсовиту смаглявість. Голова його, за звичаєм, була виголена до самої маківки, на якій стирчав, мов виклик ворогам, пишний, густий лицарський чуб — так зване «скальпове пасмо». Підвіски, якими індіанці звичайно прикрашають вуха, були зняті — розвіднику вони могли заважати. Хоч стояла пізня осінь, на ньому майже нічого не було, крім легенької накидки з тонко вичиненої оленячої шкіри, прикрашеної гарними, хоч і простими малюнками, що зображали якісь славні подвиги. Накидка ця недбало звисала з плечей, ніби вдягнено її для краси, а не через турботу про холод, ганебну для мужчини. На ногах він носив яскраво-червоні суконні гамаші — єдине свідчення того, що він мав деякі стосунки з блідолицими торговцями. Але, ніби для того, щоб якось відшкодувати цю єдину поступку марноті, яка личить хіба що жінці, гамаші від зав'язок під колінами до мокасинів були оздоблені страшними торочками з людського волосся. Однією рукою він невимушено спирався на короткий лук з ліщини-гікорі, а другою притримував довгий тонкий спис із ясеновим ратищем. За спиною був сагайдак із шкури пуми, прикрашений хвостом цього ж таки звіра, а з шиї на шнурі, сплетеному з сухожиль, звисав шкіряний щит, вкритий химерними малюнками, що звеличували інші бойові діяння індіанця.
Коли трапер підійшов до воїна, він стояв у тій самій спокійній, гордовитій позі, не виявляючи ані видимого нетерпіння дізнатися, хто до нього наближається, ані найменшого наміру уникнути пильного огляду своєї особи. Тільки його очі, блискучіші й темніші, ніж в оленя, дивилися то на одного, то на іншого пришельця, не зупиняючись ні на кому.
— Мій брат далеко відійшов від свого селища? — запитав старий мовою пауні, роздивившись малювання й помітивши інші ознаки, по яких досвідчене око розпізнає в американських пустелях воїнів різних племен, як моряк розпізнає далеке вітрило.
— До міст Великих Ножів іще далі, — коротко відповів індіанець.
— Чому Вовк-пауні так далеко від розгалуження рідної річки і подорожує без коня по такій пустці?
— Чи можуть жінки й діти блідолицих жити без буйволячого м'яса? В моєму вігвамі голод.
— Мій брат надто молодий, щоб мати свій вігвам, — відказав трапер, твердо дивлячись у незворушне обличчя юного воїна. — Але він, я бачу, сміливий, і, безперечно, багато вождів пропонували йому своїх дочок у жони. Тільки, видно, він помилився, — вів далі старий, показуючи на стрілу, що її тримав індіанець у руці, якою спирався на лук, — і взяв з собою стріли з зазубленим вістрям — адже ними погано полювати на буйволів. Чи пауні люблять помучити дичину ранами, перш ніж убити її?
— Треба бути готовим до зустрічі з сіу. Їх не видно, але вони можуть ховатися під будь-яким кущем.
— Слова його — суща правда, — тихо сказав трапер по-англійському, — і сам він хлопець міцний і сміливий. Та надто вже молодий. Все-таки краще говорити з ним по-доброму: якщо дійде до бійки із скватером, то зайва рука на тому чи іншому боці може вирішити все. Ти бачиш, мої діти стомилися, — провадив він далі мовою прерій, показуючи на своїх товаришів, які вже підійшли ближче. — Ми хочемо зробити привал і попоїсти. Мій брат уважає це місце своїм?