— Boves Americani horridi![48] — вигукнув Оубед, наголошуючи останнє слово, і знову занімів, ніби поринувши в глибокі роздуми над дивним і незбагненним явищем.
— Авжеж, вони таки горді, — підтакнув трапер, — взагалі буйвіл страшний для людини, необізнаної з життям природи; а втім, ці тварини не такі вже й хоробрі, як може здатися. Ех, чоловіче, ото якби тебе взяла в облогу ведмедиця-грізлі зі своїм виводком, як оце колись нас із Гектором біля Великих порогів на Micс… Ага, ось і хвіст гурту, а за ним назирці зграя голодних вовків: так і ждуть, аби вхопити яку хвору чи скалічену худобину, що скрутила собі в'язи у цій штовханині. Еге, а за ними й вершники, це так само точно, як і те, що я грішник! Онде вони, хлопче, — ген там, де вітер розігнав куряву, — гасають круг пораненого буйвола, хочуть порішити впертого диявола своїми стрілами!
Мідлтон і Пол незабаром розгледіли кілька темних постатей, що їх бистре око старого побачило значно раніше. Справді, півтора чи два десятки вершників швидко скакали навколо загнаного у безвихідь чудового бика: надто важко поранений, щоб утікати, він стояв, ніби зневажаючи смерть, хоч у його могутнє тіло вже вп'ялося не менше сотні стріл. Аж ось дужий індіанець ударом списа домігся перемоги, і тварина, оглушливо заревівши, розлучилася з життям, за яке так уперто чіплялася. Цей рев прокотився над тим місцем, де стояли наші подорожани, і долинув до гурту тварин — зачувши його, вони помчали ще дужче.
— Ти диви, цей пауні добряче-таки знає, як полювати буйволів! — сказав старий, що впродовж кількох хвилин із видимою втіхою спостерігав цю хвилюючу сцену. — Бачили, як він поскакав від нас, наче вітер? Це щоб його не вчули буйволи; а потім він зробив коло, і, приставши до своїх… Еге! Що таке? Та ці червоношкірі зовсім не пауні! На головах у них пір'я з хвостів і крил сов! Ех, я жалюгідний, напівсліпий трапер! То ж зграя клятих сіу! Ховайтеся, хлопці, ховайтесь! Один погляд у наш бік — і на нас нитки не залишиться, це так само певно, як те, що блискавка спалює дерева… А може, ми й життя втратимо.
Мідлтона вже не було: він пішов шукати свою гожу молоду дружину, воліючи подивитись на образ, куди миліший його серцеві, ніж це дике видовище. Пол ухопив доктора Баттіуса за руку; трохи загаявшись, за ними подався й трапер, і незабаром увесь загін зібрався під захистом гущавини. Старий (бо ж на нього, з огляду на його величезний досвід, покладалися в усьому) стисло роз'яснив нову небезпеку, а потім додав:
— У цьому краю — вам це, звісно, відомо, — дужа рука сильніша за право, а про закони білих тут і не чули, та й не потрібні вони тут. Тим-то тепер усе залежить від сили та кмітливості, — провадив він далі, приклавши палець до щоки, як людина, що глибоко і всебічно обмірковує скрутне становище, — кажу, добре було б надумати щось таке, аби нацькувати одне на одного тих сіу та скватерове поріддя; а потім і ми б наскочили, наче канюки після звіриного бою. Отоді б ми перемогли як стій… А тут іще й воїни пауні неподалік! Щодо цього не може бути ніякого сумніву, бо той воїн-юнак не пішов би далеко від свого селища так собі. Отож маємо чотири загони на відстані гарматного пострілу один від одного, і жоден з них не довіряє іншому. Рушати кудись небезпечно, бо тут нема де особливо сховатись. Але нас троє добре озброєних і, я сказав би, мужніх чоловіків…
— Четверо, — озвався Пол.
— Щось не розумію! — сказав старий, здивовано глянувши на свого товариша.
— Четверо, — повторив бортник, показуючи на природознавця.
— В кожному війську є свої дармоїди та нероби, — відказав нелукавий житель пограниччя. — Друже, доведеться вбити цього осла.
— Вбити Азінуса? Це було б актом надмірної жорстокості.
— Я мало тямлю в оцих твоїх словечках, які ховають своє істинне значення за звуками; як на мене, жорстоко жертвувати людським життям заради тварини. А це я називаю розумним милосердям. Безпечніше засурмити в сурму, ніж дозволити ослові ще раз закричати; вже краще просто покликати сюди сіу.
— Я ручаюсь за скромність Азінуса; він рідко коли висловлюється без причини.
— Кажуть, «до кого пристаєш, таким і сам стаєш», — відповів старий. — Може, і з ослом так? Колись, пригадую, довелося мені пройти важкеньку путь, багату на всякі небезпеки; був у мене тоді товариш, який відкривав рот лише для того, щоб заспівати. Ох і помучився я з ним! То було саме тоді, коли я зустрів твого діда, капітане. Так от, у того співця була принаймні людська горлянка, і він таки добре співав, хоч і не завжди вчасно та доречно. Гай-гай! Був би я зараз такий, як-от тоді, то злодюгам-сіу не так уже й легко було б вигнати мене з цієї затишної місцинки! Але чого там вихвалятися, коли нема вже ні зору, ані сили… І тому воїнові, що його колись делавари за гострий зір охрестили Соколиним Оком, тепер ліпше пасує ім'я Сліпий Кріт! Отож, по-моєму, осла краще таки вбити.