Верньє підвівся, ввімкнув нічник; уже о пів на третю.
— Що, любий?. — спитала Гала, наче й не спала. — Дати ліки?
— Ні, спи.
— Ти хочеш попрацювати?
— Так.
— Заварити каву?
— Я вже казав тобі, коли я йду вночі до столу, мовчи. Розумієш? Я попрошу, коли мені щось буде потрібно.
— Не сердься.
— Спи.
— А можна, я почитаю?
— Тоді йди в іншу кімнату, моя любов.
— Скажи ще раз.
— Навіщо?
— Можна, я тебе поцілую?
— Іди звідси, маленька, — він усміхнувся.
Потім сів до столу, відчувши, як у нього напряглися м’язи спини. Вони стали сильними, пружними; зараз я напишу це, подумав він, зараз я напишу розділ «паралелі» й додам таблицю з початком мого пошуку й аналізу коливання цін на какао-боби. І скажу, що Білий дім протягом найближчих тижнів почне інтервенцію: морська піхота, «врятування життя американців» і таке інше; статті в куплених ЦРУ газетах сьогодні слово в слово повторюють домініканське інтермеццо; змінено тільки прізвище й назву країни, текст можна лишати той самий… Бідолашна дівчинка, невже я не зможу їй допомогти? Маленьке моє зеленооке козеня, замучене нашими сварками з Елізабет, яке не простило мені тишу з Гала, як же я люблю тебе, кровинко моя, як гірко мені без тебе, та потрібен тобі не я, а Санчес, я змушений лише гарантувати виконання твоїх бажань, у цьому обов’язок батьків, тільки в цьому, в чому ж іще?!
О дев’ятій ранку Верньє зв’язався з редакцією у Мадріді.
— Я закінчив вставку про Гаривас для матеріалу про інтервенцію в Санто-Домінго, надішлю її вам «експресом», по-моєму, вдалося; у всякому разі, я вдарив навідліг…
… Об одинадцятій годині до нього подзвонили з Гамбурга; Вернер Хор, шеф фінансової служби концерну, прилітає до Парижа, треба зустріти, він належить до тих німців, які іноземні мови не вивчали, типовий мекленбуржець.
— Гала, — сказав Верньє, — приготуй обід, побільше м’яса, прилітає один з моїх босів, його треба ублажити.
— Добре, любий. Якого м’яса взяти?
— Ах, та звідки я знаю! Купи свинини. Чи баранини.
— Добре, любий, не думай про це. Я щось приготую і неодмінно натушкую капусти, він же, мабуть, як і всі справжні німці, любить капусту?
Але Хор відмовився приїхати до «гера Пікса», запропонував пообідати в баварському ресторані на Єлісейських полях, йому, бачте, сказали, що там дають справжній айсбайн[23] і взагалі національна кухня; у моєму віці, додав він, нічого не можна міняти, а тим паче кухню.
Офіціантка, одягнена, як і належить бути одягненою в сільському ресторанчику під Мюнхеном — біла вишита кофтина, розкльошена спідничка з криноліном і фартух, — принесла айсбайн, козячий сир і пінисте пиво у великих кухлях.
Хор їв похмуро, мляво цікавився розповсюдженням видань, пов’язаних з питаннями економіки, нафти та фінансів у франкомовному світі, якось гидко м’яв серветки; тонкі губи фінансиста викликали у Верньє неприязнь, мабуть, тому, що були масні, немов він так і жив зі шматком айсбайна за щокою, старанно пережовуючи його.
Від кави Хор відмовився.
— Бережу серце, гер Піке, і вам раджу… Ми старі, в нашому віці за здоров’ям треба стежити… Єдине, про що я благаю бога — померти враз… Нестерпно лежати з перекошеною пикою, паралізованому… Хіба не так?
— Я вже припас ціаністий калій.
— А хто вам покладе його в рот? — пожвавішав Хор. — Доглядальниця? її віддадуть під суд. Родичі? Вони теж не захочуть мати справу з законом. А ви й до столу не доповзете, де зберігаєте цю зручну смерть, бо ви паралізовані, під вас сечоприймач підкладатимуть… Але при цьому розум ясний… І без упину, з ранку до вечора, вас охоплюватиме жах, про який ви нікому не зможете повідати: гроші кінчаються, чим годувати сім’ю, онуків, обступають злидні, а що може бути страшнішим? Я зазнав злиднів, відчув їхній гніт. А ви, гер Піке?
— Я теж.