… Санчес жив зараз особливим життям: він тривожно відчував кожну хвилину, розуміючи, що реалізувати себе, тобто свою мрію, він може лише в часі. А час — він нікому із смертних не підвладний.
… У машині, пристебнувши ремінь безпеки, Санчес з усмішкою подивився на Карденаса, який пересунув маузер на коліна:
— Друже мій, невже ти справді вважаєш, що ця твоя штуковина може гарантувати нам життя, коли хтось захоче його в нас відняти?
— Звичайно, ні, — відповів Карденас. — Ми всі живемо в світі пристосувань, як артисти. Але так мені спокійніше, хоч я розумію, що ніякий маузер не врятує, якщо з-за рогу знову вискочать два негідники із «шмайсерами».
… У клубі полковник Санчес завжди грав кілька партій з старим Раміресом, маркером, який працював тут півстоліття. Рука в старого трусилася, він насилу тупав навколо величезного столу, та в момент удару обличчя його було немов вирізьблене з мармуру, зморшки розгладжувались, око шаленіло, а рука ставала твердою, ніякого тобі тремтіння. Він дав Санчесу фору, навчивши його чудернацькій польсько-російській грі у «піраміду». В молодості, сімнадцятирічним палубним матросом, Рамірес плавав на кораблях у Європу, дуже перепився в Петербурзі, відстав од екіпажу і цілий рік прожив у північній столиці, потерпаючи від насиченого вологою холодного повітря; врятував його трактирник Влас Єгорович Сирников, узяв його до себе мити посуд і водночас учити іспанської мови своїх синів. Ті якось привели Раміреса в більярдний зал, дали кий у руки, і, на подив усіх, матрос почав класти такі кулі, що всі тільки чудувалися. Тут молодий іспанець заробив собі на непоганий одяг, вивчився розмовляти по-російськи, зібрав грошей, найнявся на американський корабель і повернувся за океан, спочатку в Нью-Йорк, а звідти вже в Гаривас.
Було старому тепер вісімдесят дев’ять, однак саме до нього, сюди приїздили вчитися удару й стратегії гри не лише з усього Гаривасу, а й із Штатів, Бразілії, Чілі.
Він жив грою, заробляв добре, всі гроші витрачав на свого єдиного онука Пепе, тридцятирічного хлюста; більше в старого нікого на світі не лишилось. Пепе працював у барі «Ель Бодегон», щипав гітару, мріяв про кар’єру актора; старий Рамірес посилав його до Мексіки на зйомки, на проби; все було добре, поки хлопцеві не треба було виходити на майданчик під юпітери — він ціпенів, рухався, як робот на батарейках; старий хотів був привчити його до більярду, але онук відповів: «В’єхо[3], тут треба лічити й думати, а мені скучно, я хочу просто жити».
Саме Рамірес навчив Санчеса, коли той ще був лейтенантом, хитрості відтяжки кулі на далекий борт, вмінню ховати від противника важкий костяний «свояк», словом, стратегії цієї мудрої, ризикованої гри, тому й зараз, коли полковник приїздив у напівтемний зал, де низькі старомодні абажури висвічували смарагдове поле столів, старий, як і раніше, називав його Малюком і грубо лаяв за погані удари.
— Похитрувати хочеш? — спитав він, подаючи Санчесу кий з монограмою. — Стомився?
— Трохи, — відповів Санчес, — як завжди, твоя правда, дорогий Бейліс.
(Якось Рамірес розповів йому про російського майстра Ніколу Березіна, котрий обігрував усіх підряд; його називали Бейліс, бо в Києві він грав так ризиковано, що програвся до нитки, зробив останню ставку ца свій костюм і його позбувся; професіонали зібрали йому гроші на піджак та штани; у Києві тоді проходив процес Бейліса, якого чорносотенці звинувачували в ритуальному вбивстві російського хлопчика. Тому теж збирали гроші за «підписними листами»; відтоді Березіна називали Бейлісом, і Санчесу дуже сподобалася ця історія. Взагалі Рамірес знав страшенно багато різних пригод. Санчес слухав його зачаровано. «Ти дуже добра людина, Малюк, — сказав йому одного разу Рамірес, — ти вмієш слухати. А це велика рідкість у наш час — добра людина на посту прем’єра».)
— Скільки даєш фори, в’єхо? — спитав Санчес.