— У Домініканській Республіці це не зупинило Джонсона.
— Та він же через це й програв кампанію, громадянине посол! Він програв! Прийшов Ніксон! Ні, все-таки мої колеги і я вважаємо нинішню кампанію актом психологічного тиску, нас хочуть забарикадувати не тільки від Куби, від вас, але й від усієї Європи, зрештою…
Коли посол Радянського Союзу пішов, Санчес подзвонив у «Клаб де Пескадорес», сказав старому Бейлісу, що приїде сьогодні ввечері. «Немає сили, в’єхо, хочу відпочити за хорошою пірамідкою, ти не проти?» — «Приїжджай, Малюк, я обдеру тебе як липку, знатимеш, як кривдити старих… Ти дозволиш мені покликати Пепе?» — «Якого Пепе?» — «Мого онука, він же щипає гітару та й співає трохи…» — «Он як… Добре, поклич, але я поганий цінитель, і хай не сподівається, що я приведу його за руку в трупу, складатиме конкурсний екзамен на загальних підставах…»
Потім він налив собі трохи «агуардьєнте»[29], відчув гірку солодкість, що розтікалася в роті, заплющив очі; відкинувся на спинку свого високого стільця, повільно зняв трубку телефонного апарата й набрав сімнадцятизначний номер — Європа, Палац преси, Марі Кровс.
— Здрастуй, це я…
— Боже мій…
— Як ти, любов моя?
— Ти читав, що я… Мені можна говорити?
— Не знаю… Говори… Мабуть, не можна, але ти говори, я дуже хочу чути тебе, говори…
— Милий, що з тобою? Що, кохання моє?! У тебе сумний голос… Ти хворий? Скажи мені!
— Я здоровий, люба… Розкажи мені про себе, тільки не поспішай, ти завжди дуже швидко говориш, і я не встигаю натішитися твоїм голосом… Розкажи, як у тебе вдома, що ти читаєш, якого кольору абажур на лампі, що ти робитимеш увечері… Будь ласка, говори повільно, про все, немов ти поряд зі мною, ну, розповідай, я чекаю…
— Мігель, дозволь, я прилечу… У мене є гроші, я вилечу сьогодні ж…
— Спочатку розкажи, дівчинко, про те, про що я просив тебе розказати.
— Ой, я не вірю… Це ти? Назви мені свій телефон, я передзвоню, я не вірю…
— Що треба зробити, аби ти повірила?
— Не знаю… Назви свій номер…
— Хочеш, я заспіваю тобі нашу пісеньку, коли ми ходили до боннського вокзалу в маленький клуб дивитися кінокласику й наспівували з пісеньки Петера Александера, «Шьоне кнайпе ам унзерен штрассе»[30], так?
— Не так, але так, — Марі заплакала. — А який фільм ми дивилися з тобою останній раз?
— «Вісім з половиною».
— А що я тобі сказала в кінці?
— Ти сказала, що була закохана у Фелліні й написала йому, що він геній, а він тобі не відповів, і ти на нього дуже образилась…
— Ой, рідний мій, я прилечу до тебе, мені так страшно за тебе, у мене на серці тяжко, мені про тебе сняться погані сни, тут кажуть: насувається щось жахливе, найгірше…
— От після жахливого ти й зможеш сюди прилетіти… Ми тоді матимемо право жити разом; з милим рай і в курені, хіба не так?
— Так, так, так, коханий мій! Так! Тільки я не слухатиму тебе, я зараз їду до батька, мені треба побачити його хоча б на годину, а потім вилечу до тебе… Чому ти довчиш? Ти не хочеш цього? Скажи мені! Ти чуєш? Мігель!
— Я тебе дуже люблю, дівчинко… Ти дуже мені потрібна… Я тобою пишаюсь, я ніколи не думав, що є такі жінки, я тільки поруч з тобою зрозумів, що таке кохання, бо ти робила все для мого спокою і ніколи не думала про себе, ти завжди думала про мене, про те, що я змерз і треба швидше розтерти мені ноги, а то застуджуся, я пам’ятаю, як ти казала, що я тропічна рослина, і зігрівала кожен мій палець, і гралася з ними, з кожним, як із живою істотою, і очі в тебе були щасливі… Я цілую тебе, Марі, я тебе люблю.
— Мігель!
Він повільно поклав трубку, підвівся, вийшов до приймальні й сказав секретареві:
— Коли прийде рахунок за розмову з Шьоньофом, передайте його мені, я оплачу, це була приватна розмова, особиста, а не ділова…
І пішов через анфіладу кімнат до виходу; начальник охорони Карденас пересунув кольт зі спини на живіт і рушив услід, похмурий і чимось роздратований.
74
26.10.83 (11 годин 33 хвилини)
Усі ті сорок хвилин, що Марі летіла до Парижа на пошарпаній «каравеллі», вона змушувала себе думати не про Мігеля, а про те, яку першу фразу вона скаже батькові. «Тату, не сердься на мене», «Тату, прости мене, якщо можеш», «Тату, допоможи мені», «Здрастуй, тату, це я».
Закуривши, вона сказала собі: «Ні, у кожній фразі дуже багато «мене», «мені», «я». Так не можна. Коли мені стало погано, я вирішила повернутися, а коли йому було добре, я пішла, образивши його: «Або я і брат, або твоя Гала». Господи, як же я могла сказати таке? Які в нього були тоді очі! Як у побитого доброго собаки, і він нічого не міг мені відповісти, він так безпорадно захищав своє щастя, бідолашний мій, добрий старий татко… Я посміла забути, як він привіз мене в Памплону, і водив по місцях Домінгіна, Пікассо й Хемінгуея, і раз по раз зазирав мені в обличчя, чи щаслива я, і просив подивитися то туди, то сюди, а я його обривала: «Я бачу». Я справді бачила все те, що він хотів мені показати, але невже не можна було захоплюватися вголос, а він так щедро віддавав мені те, що знав, він боявся, аби я не пропустила чогось… Дуже часто він розповідав, як батько Бенвенуто Челліні вдарив геніального хлопчика по потилиці, аби тільки той назавжди запам’ятав полум’я в каміні, і за формою, і за кольором схоже на танцюючу саламандру… Які ж ми скупі в любові до батьків, але розуміти це починаємо лише після того, коли покохаємо самі; невже все визначає особистий досвід? Боже, як це жахливо звучить — «особистий досвід» поряд із словом «батько»…