— Коли ти приїдеш до мене знову? — спитав Рамірес. — Я попередив би Пепе…
— Не можу сказати, в’єхо… Я б’ю чотирнадцятого наліво в куток…
Старий витяг з кишені сорочки алюмінієвий циліндр, відкрив його, вийняв товсту сигару «Упман» і зауважив:
— Погано цілиш, бери вліво.
— Спасибі, в’єхо, — Санчес влучно поклав кулю. — У мене зараз багато справ, розумієш… Та, може, в п’ятницю я вирвусь до тебе. Чи в суботу. Попередь Пепе, щоб чекав твого дзвінка… Вісім до себе на середину.
— Не варто. Занадто ризикована куля.
— Хто не ризикує, той не виграє.
— Це в політиці. В більярді все інакше.
Санчес промазав, розсміявся.
— От я й відпочив у тебе, в’єхо.
— Це правда, Малюк, що ти збираєшся одружитися з балериною Кармен?
— І про це говорять?
— Ще й як… Дев’ять ліворуч у куток.
— Ми просто друзі з нею, одружуватися я не збираюся ні з нею, ні навіть з тією, яку кохаю, в’єхо, бо не можна себе ділити: я належу цій країні, а коли зі мною буде кохана, я віддаватиму їй надто багато серця…
Рамірес поклав десятку й зітхнув.
— Малюк, мені страшенно жаль тебе… Коли ти був лейтенантом, тобі жилося легше й безтурботніше… А за цей рік ти став сивий, і хоч у газетах пишуть, що в тебе молоді очі, але ж я пам’ятаю, якими вони були, коли ти був справді молодим…
8
11.10.83 (23 години 06 хвилин)
Останній раз Леопольдо Граціо подзвонив з готелю «Континенталь», де, як завжди, зупинився в президентському п’ятикімнатному люксі.
Він попросив фрау Дорн, свою секретарку з франкфуртського філіалу корпорації, прилетіти першим же рейсом у Берн; ніхто, крім неї, не вмів оформляти стенограм найважливіших нарад; завтра мала відбутися саме така нарада з представниками американської «Юнайтед фрут» і «Ройял Шелл».
Потім Леопольдо Граціо замовив собі ромашкового чаю — ніщо так не допомагає травленню; попросив метрдотеля приготувати йому на сніданок шматок напівсирого м’яса і авокадо з ікрою, та ще й пожартував:
— Бюнюель назвав свій фільм, звернений проти нас, замучених бізнесменів, «Велике обжерство», але ж ви знаєте, що я дозволяю собі шикувати лише у виключних випадках…
— О, так, — шанобливо згодився метрдотель, нічого не сказавши, що автором фільму «Велике обжерство» був зовсім не Бюнюель, — вони всі лютують на цей світ, оті режисери, повна безвідповідальність.
Поклавши телефонну трубку, метрдотель спересердя плюнув: як і всяка людина, що змушена бути лакеєм, він у глибині душі ненавидів тих, кого обслуговував і чиєю милістю жив у достатку, а може, і в розкоші.
9
11.10.83 (23 години 07 хвилин)
— Мосьє Лиско, через три ходи я оголошу вам мат, — сказав Серж, хазяїн невеличкого кафе, куди радянський журналіст приходив майже щовечора — випити чашку міцного чаю й зіграти кілька партій у шахи.
Він жив у цьому ж будинку на Рю Курньоф; квартиру займав маленьку: редакція зрізала бюджет на житло; самотній, цілком вистачить двох кімнат, кабінет можна обладнати й під вітальню, холостякові можна обійтись без їдальні, тим паче, що багато іноземців знають, що москвичі приймають часом гостей по-домашньому, на кухні, найбільш обжитий куточок у домі, навіть тахту умудряються поставити, аби телевізор було зручніше дивитися.
— Через два ходи ви погодитесь на нічию, мосьє Ньо, — відповів Лиско замислено.
В кафе нікого не було, тільки хлопець у паризькій синьо-червоній кепочці з помпоном смоктав свій «пастис»[4], примостившись біля запотілого вікна так, наче збирався тут ночувати.
— Може, ще одну чашку солодкого чаю? — спитав Серж. — Щоб не дуже відчувалася гіркота поразки?
— Я згоден почастувати вас чаркою кальвадосу, щоб не було надто сумно, коли доведеться просадити виграшну партію, мосьє Ньо.
— Поясніть, мосьє Лиско, чому в Росії не можна грати в шахи в таких кафе, як моє?
— Це важко пояснити. Я за те, щоб грати в наших кафе в шахи. А втім, культури побуту досягають не одразу; мій покійний батько вперше побачив телевізор у п’ятдесят першому році, і екран був завбільшки, як консервна бляшанка, а мій п’ятнадцятирічний племінник народився в домі, де вже стояв кольоровий ящик, і це вважалося само собою зрозумілим. Як і те, що я міг тільки мріяти про мопед, а він гасає на ньому в технікум… Колись доживемо й до того, що станемо в кафе грати в шахи…
— Ви мислите дуже чітко, а все-таки програєте в шахи, мосьє Лиско. Я обіцяв вам мат?