(Справді, Люсі минулого року працювала місяць в універмазі пакувальницею, а потім помічником продавця у відділі дитячих іграшок; зимові канікули розділила на дві частини: різдво святкувала вдома, а потім найнялася мийницею автомашин на бензозаправній станції, платили добре, не скупились.)
По дорозі в Ленглі, коли вже машина вихоплювалася з міста, Майкл Велш закурював свою першу сигарету, глибоко затягуючись; з великою насолодою відчував сухий аромат «Лакі страйк», оце вже воістину солдатські сигарети, справді в них прихована якась надійність… Уперше він закурив ці сигарети, коли сімнадцятирічним хлопчиськом з військами Паттона ввірвався в невеличке німецьке містечко й побачив штабелі трупів — розстріляні військовополонені, худющі, самі кістки; гримаса жаху й водночас полегшення на обличчях; вороння кружляє, і білі ганчірки на будинках — «здаємося»… Вдруге він закурив ці самі сигарети — ними постачали армію, — коли його підрозділ захопив золотий запас третього рейху; приїхали офіцери; мішки з золотом розкривали, зважували кожен брусок, упаковували заново, прибивали сургучні печатки (запах чимось нагадував ладан, у нього був друг Іван Восторгов, разом ходили в російську церкву, відтоді в пам’ять запав цей незвичайний, загадковий запах) і вантажили в «студебеккери». Його приголомшив і образив вигляд товарного золота; якась сірятина, нічого романтичного, диявольського у цьому металі не було, якщо не дивитись на страшне клеймо свастики. Тільки на другий день, коли колона грузовиків поїхала, Велша охопило дивне почуття. Це була не образа, ні, скоріш здивування, а може, розуміння несправедливості: вони, солдати, відбили це золото, виставили охорону, берегли як зіницю ока, як-не-як воєнний трофей, а потім приїхали мовчазні старики в формі, що сиділа на них, як на корові сідло, і, навіть не подякувавши за службу, не видавши ні цента премії, не поставивши жодної пляшки віскі, повезли скарб у невідомому напрямку, ку-ку, мимо…
Коли він почав працювати в Центральному розвідувальному управлінні, ще при Аллені Даллесі, ритм роботи захопив його; він щиро вірив: усе, що йде з Ленглі, присвячене лише одному: боротьбі за демократію, за ідеали вільного світу, проти червоної тиранії, яка методично, не зупиняючись ні на день, пульсуючи, розросталась, проникаючи в усі регіони світу.
Після того як Даллес звернув на нього увагу (Велша залучили до розробки операції проти Кастро на Плайя-Хірон, діло планувалося особисто Даллесом, хоч він розумів, що Кеннеді не заперечуватиме, і все-таки він звик свої коронні операції задумувати й розробляти сам), молодий розвідник швидко пішов угору. Коли Даллес після провалу його операції змушений був піти, бо Кастро — несподівано для всіх — легко й упевнено переміг, боротьба проти інтервентів стала справді всенародною, сподівання на виступ опозиції не виправдались, він рекомендував Велша своєму наступникові — директори можуть (і повинні) мінятися, служба не має права на припинення.
Велш перейшов у той сектор, який організовував надійні дахи для «благодійних фондів»; його особистим дітищем був фонд «Американські друзі Середнього Сходу». Спочатку газетярі — в глибині душі він захоплювався ними, ненависті в ньому не було, «нехай переможе сильніший», а він себе слабким не вважає, змагання потрібне для прогресу — дістали інформацію, що фонд фінансує Кейлан, і це була правда, небажана правда, бо люди знали, що ще під час війни той був «богом фінансів» і проводив карколомні операції по фінансуванню акцій ВСС[11] у Мадріді й Португалії, під боком у нацистів… Тоді ж він налагодив досить міцні зв’язки в Північній Африці, звідти з Близьким і Середнім Сходом; було створено таємний пул — товариство фінансистів та промисловців, в основному з Техасу, які зацікавлені в надійних контактах ЦРУ, бо сподівалися мати точну інформацію з перших рук, Ленглі надійніше за страхову компанію, за наймогутнішу; гроші потекли рікою, Велш легко платив, перекуповуючи на пні редакторів газет, місцевих шейхів, вождів племен, генералів; скандал у пресі пощастило погасити; йому довелося попрацювати над операцією «прикриття», підняти всі матеріали; його підлеглі — він це спочатку відчував, лише потім переконався в правоті свого відчуття — не хотіли віддавати всього, дещо берегли, приховували, і не так заради корисливого інтересу, таких даних Велш не зумів роздобути, не пійманий — не злодій, як з міркувань оперативної доцільності на майбутнє. Але він підрахував, який прибуток мали з «фонду» три нафтові компанії Техасу — понад сімдесят мільйонів доларів; ця сума здалася Велшу астрономічною, і тоді вперше виникла думка: «Ось на кого я працюю… Що означають мої скромні сто тисяч на рік у порівнянні з їхніми десятками мільйонів?!»