16.10.83 (23 години 21 хвилина)
Сенатор Едвардс прилетів у Гаривас рейсом «Ер Франс» з приватним візитом; од прес-конференції відмовився, хоч в аеропорту на нього чекало більше сорока журналістів.
— Поки немає про що говорити, друзі, — всміхнувся сенатор. — Про те, який смак у манго, говорять після того, як його покуштують.
Він приїхав у готель «Шератон», прийняв душ, подзвонив у Вашінгтон; секретарка розповіла про останні новини; потім поговорив із сином, а вже після цього усівся біля телефону в м’якому кріслі і чекав, коли з ним зв’яжеться Санчес — тільки заради цього він і опинився тут.
Санчес подзвонив, як і домовились заздалегідь, опівночі, сказав, що машина пішла, можна спускатися, біля виходу сенатора зустрінуть.
Вони побачились через півгодини в заміській резиденції уряду, на березі океану.
Однак знайомство Едвардса і Санчеса почалося не сьогодні, а чотири роки тому, коли молодий випускник Боннського університету Санчес, повертаючись на батьківщину, зробив зупинку у Вашінгтоні. Він подзвонив у сенат, в секретаріат Едвардса, відрекомендувався і попросив про побачення з ним. Едвардс, завантажений справами понад міру, навряд чи вибрав би час для невідомого Мігеля Санчеса, але напередодні в усіх газетах Штатів були опубліковані повідомлення про те, що гариваський диктатор розстріляв дванадцять професорів, які виступили з закликом про лібералізацію режиму і проведення муніципальних виборів.
Едвардс передав секретареві, що він згоден прийняти містера. Санчеса від сімнадцяти до сімнадцяти десяти; Санчес приїхав раніше, походив довгими коридорами сенату, вдихаючи солодке повітря капітолійської свободи, через три хвилини він знову ввійшов до приймальні; там було повно народу; два сини Едвардса в спортивних, досить-таки заношених костюмах розбирали кореспонденцію; секретарка, на столі якої стояла бронзова табличка з одним лише словом «смайл»[15], відповідала на безкінечні дзвінки стандартно ввічливим запитанням:
— Мей ай хелп ю[16]?
І при цьому строго виконувала вказівку, викарбувану на бронзовій табличці, зовсім невимушено посміхаючись тим, з ким розмовляла, і кожному, хто зазирав до кімнати.
— Я Санчес, — відрекомендувався Мігель, — сенатор призначив мені зустріч.
— О так, містер Санчес, він вас чекає, будь ласка, проходьте. Кабінет був не дуже великий, схожий на декорацію з американського фільму, де розповідалось про банду багатих злочинців, про бідного прокурора, який протистояв їм, і про захисника правди — сенатора; старовинні меблі, фотографії з дарчими написам, зовсім домашні штори на широкому вікні, закритому металевими жалюзі, і дуже багато книжок в заскленій шафі — переважно правознавство та історія.
Едвардс усміхнувся своєю звичайною білозубою усмішкою, пішов назустріч Санчесу, сильно трясонув його руку і запросив сісти, спитав гостя, яка в нього професія, про його наміри та про мету візиту в Штати; Санчес відповів, що він правознавець, мріє повалити диктатора в Гаривасі і хоче просити сенатора допомогти йому і його друзям у цій нелегкій справі.
Едвардс був обережний прагматик, і такої граничної відвертості йому не доводилось зустрічати з тієї пори, як він вийшов з коледжу.
— Я вкладуся в шість хвилин, сенаторе, — вів далі Санчес. — Передам вам список усіх тих, хто мучиться в тюрмах і концтаборах, скорботний листок, куди занесено прізвища розстріляних без суду й слідства за те тільки, що вони мали власну думку про те, що відбувається, я залишаю вам документи про рівень дитячої смертності, про кількість початкових шкіл у країні та ліжок у трьох лікарнях. Ви, очевидно, знаєте, що зберігання таких відомостей у Гаривасі карається двадцятип’ятирічною каторгою, розповсюдження — розстрілом, тому я прошу попередити ваших співробітників, які, можливо, вирішать перевірити ще раз мої матеріали, не посилатись на мене, бо моя загибель означатиме крах руху в країні…
Вони розмовляли сорок дев’ять хвилин; через два місяці після цієї зустрічі Едвардс виступив у телевізійній передачі компанії Сі-бі-ес і звинуватив адміністрацію в тому, що вона підтримує «відверто фашистський режим, глава якого називає себе найближчим другом Сполучених Штатів». Назвіть мені своїх друзів, і я скажу, хто ви, гласить древня мудрість; це ганьба двадцятого століття — кривава, сліпа тиранія, яка боїться правди й думки, та ще й проголошує себе «найнадійнішим партнером північноатлантичної співдружності у боротьбі проти сил агресії і зла». Те, що ми підтримуємо дипломатичні відносини з цим режимом, те, що там є наші радники, те, що поліція диктатора озброєна нашими автоматами і мінометами, а повстанців розстрілюють з «фантомів», відправлених нашими ВПС, недопустимо й безглуздо, це кидає пляму ганьби на демократію».